Глава 4. Кожне розставання – це початок шляху до нової зустрічі. (Лиан Луа)

-- Так! Ти миша чи тиргриця?! -- питала сама себе Марина стоячи біля старого дзеркала в підлогу в крихітному передпокої свого нового обійстя. Дзеркало на тій стіні було прикручене мало не гайкакми, якими прикручують шпали. Внизу на дзеркалі були якісь пошкодження, що тягнулись наче із середини жовтими нерівномірними плямами. Тому постійно здавалось, що відображення брудне.
Жінка у відображенні намагалась посміхатись, як радили психологи, але в неї виходив хіба що оскал, та ажніяк не усмішка. Та й оскал той був не як у тигриці, радше як у пацієнта неврологіі з нервовим сіпанням. 
-- Аай! Дурня! -- махнула рукою. Поправила на собі комплект сірої спортивної білизни і стала натягувати на дупу улюблені джинси. 
Після веселої ночі, що іі влаштував східний сусід, спати зотілось нкймовірно. Це вже був не перший раз на новій квартирі. Але чомусь саме сьогодні особливо гостро відчувалась самотність. Хоч вони з Олегом вже давно не тримались за руки під час повітряної тривоги і взагалі майже не розмовляли. Все ж було якось... по-іншому.

"-- Може піти до нього і вибачитись?" -- квилила душа.

"-- ти з дубу рухнула?!" -- обурювався Мозок.

"-- А я щось скучаю.."-- промимрило Лібідо.

"-- то піди подихай маткою" -- заткнув Мозок.

"-- та я б і рада, так.. скучно.."

Серце? Серце тихо схлипувало і розривалось..

Сьогодні був той самий день, який розділить їхні життя на до та після. Скільки вже такого було? 

До одруження і після..До пологів і після.. .. До ковіду, До війни.. До розлученя і ... А чи буде те після? І як? Що взагалі робити? Вона ніколи не була сама.. Ніколи не була без чоловіка. Спочатку дула надто юною. Там був батько, двоюрідні брати, що дили через дорогу. І тільки в універі з нею стався Олег і повністю перейняв на себе всі чоловічі ролі, які є в цьому світі. Потім зʼявився Артемко. І в житті Маринки стало ще на одного чоловіка більше. Та з тим усим, вона забула, як то бути собою, робити те, що хочеш, а не те, що мусиш..А вона ж колись хотіла бути ландшафтним дизайнером. Навіть збиралась здобути освіту в цій сфері. Та пішла вчитись на економічний бо... бо всі йшли на економічний і юридичний. Покоління економістів та юристів, які працюють в перукарнях та ресторанах, простигосподи..

І от, цей день настав.

Важкий день .Десь колись Маринка чула, що не можна казати «складний день», а треба казати «відповідальний». Можна подумати він стане стане легше від цього. Проте, ранок видався доволі непоганим, зважаючи на обставини. Пів години тому пролунав відбій повітряної тривоги. Вночі було гучно і вона не виспалась. Але зараз, можна спокійно зробити кави і починати збиратись підкорювати цей бентежний світ. Поїхати підписати всі документи про розлучення і нарешті отримати папірець, що величезний етап її життя скотився до біса. 
"-- Так сказать : лучші годи життя, успішно прохезано." -- озвалась душа.

. "-- Значить будем починать все заново. Тридцять пʼять плюс то двічі по вісімнадцять , з хвостиком, всього лиш." -- підтакнув Мозок. 
"--Оптимізм — то наше все!" -- вигулькнуло Лібідо. 
"-- Ага... " -- скептично промимрив Голос Розуму і відвернувся до стіни. Все одно його ніхто не слухає. 
Та чому ж так тяжко і в грудях наче порожнеча утворилась? -- то загиналось серце..

Кавоварка видала симпатичний співучий звук, а вона так і продовжувала дивитись у вікно. Не бачачи перед собою нічого, Маринка напнула на плечі шовкову блузку небесно-блакитного кольору, застебнула на всі ґудзики. Подумала, розстебнула один. Потім ще один. Підійшла до дзеркала, кинула на себе швидкий погляд і висмикнула до біса блузку з поясу джинсів. 

"-- Треба білизну змінити. На мереживну. Той, зелений комплект, що кума подарувла, ручної роботи. " -- прокоментувало Лібідо.

Мозок скептично покосився. 
"-- Нє, ну а шо!  Можна ж бути красивою не тільки для чоловіка.. " -- прокоментувала душа.

"-- Ну да, ну да.." -- на язиці у Мозку крутився кпин. Та він вирішив змовчати.

Маринка тим часом вже заправляла ту саму блузку в джинси. 
"-- Та треба вже нарешті брати себе в руки і зробити той довбаний останній ривок до нового життя. Життя розлученки." -- прокоментував Мозок.

"-- Юху! Яка радість!" -- відказало серце, та радості в його словах не було. Воно боліло...

Середина листопада. Зима близько. А з нею холод, блекаути, хай їм грець і непомірні рахунки за комуналку.

**Останні жовті листки тримаються на гілках, як ілюзія осені, яка вже давно здала свої позиції.** Вогке повітря тхне вологою землею і сирістю, яка пробирається навіть крізь закрите вікно. Небо важке, молочно-сіре, як неякісна фарба на стінах офісу, куди не хочеться повертатися після обіду. 

Жінка зробила ковток кави. Гаряча, міцна, трохи гірка. **Зовсім не схожа на неї зараз.** 

За вікном **двір живе своїм ранковим життям**. **Стара Галина Іванівна** в леопардовій шапці, як завжди, намагається втримати свою білу шпіциху, яка тягне її вперед, ніби **показує, хто тут головний.** **Чорний лабрадор сусіда Серьоги**, навпаки, плететься позаду, з виразом світової скорботи, ніби філософ, який розчарувався в людстві. 
З сусідами Марина познайомилась майже одращу, як заїхала.

Вона намагалась вдивлятися в це все, але насправді нічого не бачила..

Завершивши всі свої ранкові справи, молода жінка навела обличчя, накину зверху сіре пальто і попрямувала на вулицю, де її чекав, поки що єдиний чоловік, який жодного разу не підводив.

Щоправда, німець..

І сталевий..

"-- Я-я! Натюрліх! Дас іст фантастіш, майне кляйне лібе пупкен" -- Підстрибом проскакали такі-сякі спогади зі школи, коли Маринка намагалась вчити німецьку.
"-- А ну, киш звідси!" -- шикнув Мозок! -- "Знайшли час!" -- фиркнув! -- Ностальгія!! -- гукнув .

"-- А?! Шо?!"

"-- Глухих повезли! Спиногризів своїх забери звідси! Заважають зосередитись!"

Ностальгія хутко позбирала дрібні спогади і зачинилась за дверима Памʼяті.