Глава 3. Йти дуже важко — до того часу поки не підеш. (Джон Грін)

«— Пссс..— шикнув Внутрішній голос до Мозку».

«— Ммм.. — промимрив Він.»

 «— Ти спиш? — запитав Внутрішній голос, штурхаючи побратима вбі.»

 «— Шо ти хочеш?»

 «— З нами розлучаються! Нічо?»

 «— Нічо! — буркнув Мозок. — догуляємо те, що недогуляли двадцять років тому. Відпочинемо нарешті, без оцього бухтіння.»

 «— Ти очманів! — обізвалася душа»

 «— А тебе не питали! Спи ото!»

 « — А що! Я не проти!— підтакнув тестостерон. — такий генофонд пропадає! А я ще нічо такий можу ууух!»

 «— Ну от! Хоч хтось підтримує! » — буркнув Мозок і потягнув на себе ковдру.

 «— Ой, шось мені це не подобається..» — позіхнула Інтуіція і перевернулась на другий бік.

Стрілецький погано спав тієї ночі. Думки крутились навколо майбутнього  розлучення. Вони з Мариною вирішили все доволі швидко і полюбовно, якщо це можна так назвати. З квартири вона зʼїхала швидко, знайшовши якусь тимчасову халупу на околиці міста. Навіть дивно, чому так, адже могла собі дозволити житло краще і набагато. Але ж ні, горда. Ну та і біс із нею. Частину бізнесу, не захотіла забирати. Натомість домовились, що іі дохід йтиме іхньому сину Артему на рахунок. На майбутнє, так би мовити. Залишила собі лиш автомобіль, куплений перед війною і все, власне. До речі, синові вони так і не сказали про своє рішення. І як це зробити, не травмуючи дитину, гадки н мали. Артему тринадцять. Чудовий підлітковий вік…

"-- Ага! Будуть вам вирвані годи.." -- пробурмотів Мозок.

" --  в пофіг! Ми вільні!ʼ -- зауважив Тестостерон і штурхнув Лібідо.

" -- Точно!" -- підтакнуло і подало непристойні картинки Уяві, яка хутко почала транслювати іх, немов через проектор, до мозку.

"-- Тьфу на вас.." -- озвалось серце.

"-- Вимкни цю гидоту!" -- Шикнув Внутрішній голос.

Уява слухняно вимкнула те сороміцтво і згорнулась клубочком в кутку. 
Тестостерон невдоволено засопів.

Душа? Душа мовчала..

Мозок таки вклався спати.

Кілька днів пройшли у відносній тиші.

Справи на фірмі лагодились, ангар відновлювався, люди працювали. Олег був занурений в роботу, від якоі відволікала лише рідкісна переписка з сином. Про розлучення вони з Мариною Артему ще нічогг не сказали. Чоловік думав, що так буде краще. Малий все одно залишиться в Європі, навіщо йому зараз ці хвилювання? 

Марина сказала, що надішле всі документи йому сама. От він і не рипався нікуди. Чекав, що дружина (колишня) все зробить сама. А йому треба буле тільки свій підпис поставити і нарешті випурхнути в холостяцьке життя. 
 

Олег як раз сидів в своєму просторому світлому кабінеті на пʼятому поверсі бізнес-центру в центрі Києва, пив, здається , соту чашку кави, коли телефон озвався сповіщенням. 
На екрані майоріло повідомлення з іхнього з мужиками спільного чату. Кум Сергій пропонував вибратись на риболовлю у вихідні, а потім до них на дачу, де жінки приготують вечерю та посидіти всім разом, бо давно не збирались. Віктор -- другий кум, радо прийняв пропозицію. А Олег... Олег був почав строчити повідомлення зі згодою, як раптово згадав.. Згадав, що вони з Маринкою вже не разом. 
В грудях на секунду стиснувся клубок зі спогадів та почуттів, які ще жевріли десь глибоко в середині та він швидко відігнав від себе зайві відчуття, сьорбнув вже остиглої кави та швидко надрукував відмову, посилаючись на зайнятість. 
Чат вибухнув шквалом нерозуміння і підколів зі сторони кумів та зійшли на тому, що таки життя зараз бентежне і працювати треба поки працюється. На тому й порішили. 
Вдоволений результатом, Олег ще раз сьорбнув гіркого трунку, скривився і відставив чашку. Треба було б підти поїсти. Ненароком згадав, як про це йому нагадувала Маринка, або й взагалі пакувала судочки з перекусом. Як же давно це було.. наче в минулому житті. 
Знов довелося струснути головою, аби відігнати приступ ностальгіі. У нього врешті решт нове диття починається! Чого нудитися в минулим? Еге?

"-- Ага!" -- фиркнув Внутрішній голос.

"-- стулися вже!" -- озвався Мозок.

"Боже! Які ви придурки!" -- зробила невизначений дест інтуіція і знов подалася в свій куток далі шкрябати.