Глава 1. Найспокійніші люди терплять довго. Але тоді спалюють цілі міста.

За кілька місяців до попередніх подій.

…. — і якщо ти думаєш, що я й далі буду це терпіти, то ти сильно помиляєшся! Мені набридло випрошувати кожен шматочок твоєї уваги і тішитись твоїм скупим обіймам раз на рік, чи коли тобі сексу припекло. Я, трясця твоїй матері, жінка! І варта того, щоб мене кохали , а не використовували, як служницю і гумову ляльку! Так що, пішов нахрін Стрілецький! — і тицьнула йому під носа усім відомий жест. Все! Видихнула. Стало легше. Зодовбалась.

Вона стояла перед чоловіком в самих лише мереживних крихітних трусиках і вивалювала всю цю тираду щиро і від душі . Бо втомилась.

 «Оце молодець! Оце я понімаю» — зааплодував Мозок.

Душа — гірко гмикнула..

Вона просто втомилась бути лише придатком до заможного чоловіка. Втомилась бути для нього музою, підтримкою, жилеткою. Втомилась обслуговувати здорового мужика, який за пʼятнадцять спільно прожитих років жодного разу каву сам собі не приготував. Вона втомилась бути непочутою, а на її найменшу скаргу про втому, чула лише скупе «не ний». І вона не нила. Тягнула на собі фінансовий відділ їхньої компанії, дім, намагалась якось доглядати за собою. Проте декілька років тому, виявила, що вже ніякі новомодні фейсфітнеси та броколі не допомагають, тому вирішила спробувати ботокс.

Вона вже давно не посміхалась і не сміялась від душі. Забула, що таке вечірні розмови ні про що, та затишні обійми чоловіка. Не було впевненості в їхніх почуттях. А зараз так і взагалі здавалось, що і не було їх.. що ці пʼятнадцять років вони жили наче по інерції. Наче так треба було. Суспільна думка, статус, звичка врешті решт.

Син. Єдине, що тішило, це їхній Артем. Татова гордість, мамин захисник. І то, вже три роки як майже не бачила його, хіба по відеодзвінкам. Як почалась війна, то вивезла малого до матері в Іспанію. Там у неньки новий чоловік, який шалено кохав темпераментну українську жінку і все, що йшло з нею в комплекті. Обожнював названого онука та її доньку. Навчився готувати борщ та лаятись українською. На себе вони і взяли опіку над Артемом і дитина ні в чому не знала відмови. Хоча за навчання, могли і на сварити. Підлітки, що з них взяти.

От як Маринка повернулась з Іспанії, так і почався остаточний розлад в їхньому з Олегом шлюбі.

Тоді ще й час був такий непевний, жахливий. Світ змінився і поділився на ДО та … під час. Бо ПІСЛЯ ще не відомо коли настане.

Кілька разів навіть шкодувала, що повернулась. Треба було ще тоді лишатись у матері і тихо через «Дію» оформити розлучення згодом. А тепер… а тепер вони не зможуть нормально розійтись. Надто багато всього. Надто тісно зʼєднані. Але разом вже неможливо. Просто неможливо. Ця склянка розбилась остаточно. Уламки тільки на смітник викинути і спробувати створити щось нове. Хоча б своє життя. Тридцять пʼять плюс — це ще не той вік для жінки, аби ховати себе, правда?! Ну правда ж????!!!!

І от, круто розвернувшись на пʼятах, Марина в кілька кроків подолала відстань до ванної кімнати, скинула з себе білизну і таки стала під пружні гарячі струмені води.

Змивала з себе ароматну піну улюбленого італійського гелю до душу і думала:

"В який момент все закінчилось? Ось-ось все було добре і ми такі закохані не могли відірватись один від одного. Постійно тримались за руки, цілувались, як скажені на кожному кроці. Я так любила цілувати його перебитий ніс. До речі, через мене ж і перебитий. А він на мене дивився так, як кіт на сметану. Наталка завжди говорила, що у нього погляд, як у маніяка, коли він дивився на мене. Звідки вона знала, як дивляться маніяки, для мене лишилося загадкою. Він був найзавиднішим кавалером в універі. Дівчата мало не змагання влаштовували за його увагу. А він… він чомусь обрав мене. Не сказати, що я була сірою мишею, але й до яскравих красунь на камаро в Шевченка мені було далеко. Середньостатистична дівчинка з провінції, яка приїхала підкорювати столицю. Мама вже тоді поїхала на заробітки в Іспанію та так там і лишилась. Тому я більш ніж була здивована, коли Олег звернув на мене увагу. Ну як звернув…? Довелося… Мене вирішив затиснути в жіночій вбиральні один одногрупник, аж раптом зʼявився Олег і врятував мене від зазіхань небораки. Як він опинився саме в жіночому туалеті, я не знала, але сам хлопець відхопив добряче, проте  й мене образити не дав. Вчинив, як справжній лицар. Скандал, був страшний тоді. Але все вляглося і якось ми почали спілкуватись. А тоді вже й закрутилось. Я думала, що це назавжди. Що так, як у нас буває лиш в кіно, а ми втілили в життя цей неповторний сценарій. Проте, серіали мають властивість закінчуватись. І наш останній сезон, добіг кінця. Все якось дуже плавно почало зникати… Зникли знаки уваги, зникли розмови. Кудись ділись спільні інтереси та цікавість життям один одного. Спочатку Олег ще намагався звинувачувати мене в усьому. Та згодом, я зрозуміла, що й сама перестала відчувати до нього ті почутт, які були колись між нами. Кума Віка одного разу порадила мені звернутись до сімейного психолога. Та на жаль, моя пропозиція закінчилась сваркою з переходом на особистості. Я проплакала всю ніч в іншій кімнаті. Все думала, куди ми йдемо, а головне, навіщо…. З тих пір, ми з Олегом майже перестали розмовляти. У нас склались дивні стосунки. Ми жили, як сусіди, яких обʼєднує спільна дитина і штамп в паспорті. Навіть на дні народження не вітали один одного… дивно. Я стільки разів думала, чи потрібно рятувати те, що вже не рятується? Чи можна оживити те, що вже померло? Чи пройшло кохання? Я не знаю… Я навіть не знаю, чи було воно в нас… Може нам буде краще, але окремо.. окремо я і окремо він…"

«Ну ти згадала, як баба дівкою була» — озвався Мозок. 
«Та затихни!» — шикнула душа. 
Серце, втомлено зітхнуло. Ностальгія, забилась в куток.

 Тяжко зітхнувши, Марина висунула руку з душової кабіни, намацала мʼякий рожевий рушник, що висів поряд і замоталась в нього одразу. Голові легше не стало, зате хоч втому тілесну змила з себе за цей граний день. Думки про розлучення вже були не навʼязливими, а цілком сформульованим рішенням. Далі так продовжуватись не може. Вона більше не вивозить.