З того дня Рижик жив у новому старому домі. Його місце було біля вікна, де сонце гріло шерсть, а ввечері він спав біля Даринки. Вони гралися, разом дивилися на вулицю, сміялися з його дрібних витівок і слухали, як муркоче котик.
Барсик і Мура більше не з’являлися, але Рижик зберіг спогади про них — і про бабусю з лісу, і про Оленку з пекарні. Він навчився виживати, боротися й довіряти.
І хоча життя могло бути складним, Рижик зрозумів головне: справжня любов завжди знаходить дорогу додому.
Відтоді він і Даринка жили довго й щасливо, а рудий котик кожного дня дякував долі за своє життя, пригоди і за тих, хто допоміг йому вижити.