Котик який не здався
Бабуся з лісу
Коли він прийшов до тями, навколо було тихо. Ні котів, ні людей. Лише листя шелестіло. Лапа боліла, рухатися він не міг. День змінився вечором, потім ніччю. Рижик лежав, тремтів від холоду, і думав, що, мабуть, цього разу не виживе.
А потім почув кроки. Повільні, спокійні. Хтось нахилився над ним.
— Ой, бідолашний, — пролунало лагідно. — Хто ж тебе так?
То була стара бабуся з кошиком. Вона жила неподалік, у хатинці біля лісу. Обережно підняла котика, загорнула в хустку й понесла додому.
У хаті пахло травами, сушеними яблуками й теплом. Бабуся поклала його біля печі, оглянула лапу, промила її якимось зіллям.
— Потерпи, малий, зараз полегшає, — сказала вона.
Кілька днів Рижик не міг ходити. Бабуся годувала його теплим молоком, давала шматочки риби. Вона називала його «сонячним котиком» і розмовляла з ним, ніби з людиною.
Він слухав її голос і муркотів. Йому було добре.
Одного вечора вона сказала:
— Знаєш, малий, колись у мене теж був рудий кіт. Він дуже любив сидіти біля вікна й ловити сонячні зайчики. Як ти.
Рижик дивився на неї й тихо думав: «Я ще обов’язково знайду Даринку. Але зараз я вдячний, що ти поруч».
#1113 в Різне
#215 в Дитяча література
Відредаговано: 12.11.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
