На ранок небо прояснилося. Рижик вийшов із бочки, витрусив лапки й пішов далі. Вулиці були слизькі, повні калюж.
Невдовзі він натрапив на старий двір, де стояли розвалені сараї. Звідти долинав запах їжі. Обережно підкравшись, він побачив миску з кашею — видно, хтось підгодовував тварин.
Рижик кинувся їсти, але не встиг — з-за рогу вискочив великий чорний пес. Він гарчав, показував зуби й почав наближатися.
Котик відскочив і рвонув до паркану. Серце калатало, лапи ковзали по вологій землі. Собака гавкав, аж луна котилася.
Рижик стрибнув на бочку, потім — на купу дощок, потім — на дах сараю. Там він зупинився й важко дихав. Пес гавкав унизу ще довго, а потім пішов.
Котик сидів, дивився на місто і думав: «Скільки ще я зможу бігати?». Але в глибині душі знав — треба йти далі. Десь є місце, де не треба боятися.