Сам у великому світі

Спочатку Рижик не рухався. Він думав, що Даринка повернеться. Вона завжди поверталась — після школи, після магазину, навіть після дощу. Але цього разу її не було.

 Коли настала ніч, стало холодно. Вітер завивав, дерева скрипіли. Котик притиснувся до дверей, але ті були зачинені. Він заснув, згорнувшись клубочком, на старому килимку.

Наступного дня почався його новий, невідомий світ. Він пішов шукати їжу.Спочатку боязко зазирав у двори, де люди ставили миски для бездомних тварин. Потім навчився нишпорити біля смітників.Інколи йому щастило — хтось викидав шматок ковбаси чи недоїдений пиріжок.

Інколи — ні.

Одного разу він потрапив у пастку: поліз за запахом риби в металевий ящик, а кришка грюк — і зачинилась.

Рижик почав нявкати, дряпати, але ніхто не чув. Усередині було темно, тісно, і котику було страшно.Він не розумів, чому люди лишили його самого.Лише під вечір прийшов дідусь-сміттяр, відкрив кришку і буркнув:

— Ох ти, шибенику! Вилазь звідти!

Рижик вистрибнув і кинувся геть, не оглядаючись.

Він біг, поки не втомився, потім заліз під лавку в парку. Там було сухо й тихо. У кущах хтось шарудів — виявилося, інший кіт. Сірий, із подряпаним вухом.

— Хто ти? — насторожено спитав він

— Я… Рижик. Я загубився.

— Хе, усі ми тут загубилися, — відповів сірий.

— Я — Барсик. Якщо хочеш вижити, тримайся ближче до мене.

Так у Рижика з’явився перший друг.