Золотий метелик

Мур тихенько мугикав собі під вуса пісеньку й упевнено крокував уперед. Стежка круто тяглася вгору, тож котик іноді зупинявся, щоб перепочити й помилуватися казковими краєвидами. Потім знову рушав — дедалі вище.

Раптом дивний звук вирвав його з роздумів: здалеку долинав шелест — ніби щось тонке й легке шаруділо об каміння чи листя. Озирнувшись, Мур не побачив нічого, що могло б видавати цей звук, тож спокійно рушив уперед. Та з кожним кроком шелест ставав гучнішим, і котикові дедалі цікавіше було дізнатися, що ж це таке.

Прямувавши на звук, Мур побачив золотого метелика, що сидів на великому камені й сумно дивився вниз, у долину. Його крила ледь тремтіли, шелестячи, коли торкалися одне одного. Метелик тихо плакав, підперши опущену голівку лапками.

— Вітаю, друже! Мене звати Мур, — мовив котик, підходячи ближче. — Що з тобою трапилося? Може, тобі потрібна допомога?

Метелик спершу недовірливо глянув на мандрівника, але зрозумів, що той не піде, доки не дізнається, що сталося.

— Вітаю. Мене звати Жарко — мої крила сяють, мов із жару, — промовив метелик і навіть посміхнувся, згадавши історію свого імені. — Я загубився… і не знаю, як знайти свою родину!

Метелик знову заплакав, притиснувши лапки до голови.

— Не плач, Жарко. Я допоможу тобі й не залишу тебе самого, — впевнено мовив Мур.

Жарко недовірливо глянув на котика й обережно запитав:

— А що ти хочеш натомість?

— Нічого. Я допомагаю не заради винагороди, а тому що можу, — спокійно наголосив Мур.

— Дякую тобі! Я справді дуже вдячний! —радісно пискнув метелик.

А Мур радів, дивлячись, як Жарко ожив і повеселішав. Сльози висохли, крила м’яко змахнули — і з них у повітря злетів сяючий пилок, наче жаринки з полум’я.

— Тепер розумію, чому тебе звуть Жарко, — усміхнувся котик. — Куди ти прямував?

— Я мав зустрітися з родиною на далекому квітковому полі, але не взяв із собою мапу — був упевнений, що знайду дорогу. Та, мабуть, збився зі стежки й пішов кудись не туди. Тепер зовсім не розумію, де опинився.

— Що ж, нам потрібно знайти орієнтири. Так ми зможемо визначити напрям і зрозуміти, як повернутись на правильний шлях. Пригадуєш щось знайоме? — спокійно запитав Мур. — Згадай якісь особливі місця з мапи: може, старе дерево, вказівник, камінь або незвичну скелю. Ми поступово знайдемо такі орієнтири й доберемось до місця зустрічі. Я трохи знаю ці околиці.

Згодом Жарко пригадав кілька знайомих місць із мапи. Так і почалася спільна пригода лицаря та метелика. Вони разом міркували, куди рухатися, покладаючись на географічні знання Мура. Котик пояснив Жаркові: там, де зранку сходить сонце — Схід, а де ввечері заходить — Захід. Так відбувається щодня, і це незмінне правило світу — на нього завжди можна покладатися. Якщо стоїш обличчям на Схід — по ліву лапу буде Північ, а по праву — Південь. А коли дивишся на Захід — усе навпаки. Ці прості знання дуже допомагають орієнтуватися на місцевості, особливо коли маєш хоча б один орієнтир.

— Звідки ти це все знаєш? — здивовано запитав метелик.

— Навчався у мудрого вчителя, читав книжки. Який же з мене лицар, якби я заблукав одразу після того, як залишив місто?

Котик і метелик рушили разом. Вони прямували долиною поміж гір, ділилися історіями й сміялися з кумедних моментів минулих пригод. Час від часу Жарко злітав у повітря, змахуючи крилами, що розсипали навколо сяючий пилок. Він кружляв поруч із Муром, а котик зачаровано спостерігав і усміхався.

— Це, мабуть, неймовірно — бачити світ згори, коли ти можеш літати. Розкажи, яке це відчуття? Світ ще прекрасніший звідти?

— Так, друже! Це дивовижне відчуття — злетіти, закружляти, ширяти й милуватися краєвидами. Зустрічати світанки, зависаючи в небі, стрімко мчати між деревами, над горами чи бурхливою річкою… Це варто відчути.

— Я вірю тобі. Це моя мрія — побачити світ у польоті. Поки вона нездійсненна, бо в котів, звісно, немає крил. Я лише деруся на високі дерева чи скелі, щоб подивитися на світ згори.

Мур і Жарко подолали долину між горами, а далі шлях став складнішим. Котику доводилося чимало дертися скелями, деякі стежки обривалися, а дороги тут зовсім не було. Метелик допомагав з повітря: підказував, де схил пологіший, а ще взяв трохи речей Мура, щоб тому було легше. А Мур, маючи добрий нюх, здалеку вловлював, де цвітуть гірські квіти, які так любив Жарко, й допомагав їх знаходити.

Подолавши складну частину гір, вони дісталися до спокійнішої місцини. У лісі вони вирішили розбити табір і трохи перепочити. Мур розпалив вогнище, біля якого вони грілися вночі. Але Жарко тримався трохи далі — він боявся за свої тендітні крила. Якось батьки розповіли йому сумну історію про метелика, який був зачарований світлом вогню й підлетів надто близько. Його крила обпеклись від жару, і відтоді він усе своє життя міг лише ходити й дивитися на небо з землі.

— Як і ми всі, Жарко. Ті, кому не дано мати крила.

— Розумію… Але для нас це не життя — бачити небо й знати, що вже ніколи не злетиш. Це найстрашніше для тих, хто має крила... — майже прошепотів метелик.