Пролог

Синьозірка різко зупинилася на вершині звору, сморід собак вдарив їй у горло. Папороть унизу затрусилася — балкою бігли темні постаті. Руде хутро Вогнесерда спалахнуло вогником у зеленому підліску. Він тримався на віддалі від зграї, проте вожак відірвався і вже наздоганяв Громового воєводу.

Ні! Не він! Ти не матимеш його за здобич!

Синьозірка помчала вниз. Хапаючи ротом повітря й відчуваючи, як горять усі м’язи, вона петляла поміж деревами, послизаючись на вкритій листям лісовій долівці. Кішка побігла через зарості папороті наосліп, пагони хльоскали їй по обличчю. До звору було вже недалеко. Вона чула, як річка стугонить між прямовисними сірими стінами. Чи вдасться-таки Вогнесердові заманити собак за край? Що, як вожак упіймає його до того?

Синьозірка вискочила з орляка й загальмувала на галявині біля краю скелі. Її лапи послизалися, листя розсипалося навколо.

О Зореклане, ні!

У блискучих зубах велетенського пса висів Вогнесерд. Громовий воєвода, намагаючись виборсатися, шипів від злості. Псисько потрусив ним, переможно блимаючи очима, проте його незграбні лапи небезпечно сповзали все ближче до краю урвища.

— Я не дозволю вам зруйнувати мій Клан! — прогарчала Синьозірка. Вона кинулася на Вогнесердового кривдника, націлившись головою йому в бік.

Собака впустив Вогнесерда і здивовано розвернувся.

Синьозірка присіла й випустила кігті. У її вухах шуміла кров, але страху не було. Вона вже багато повень не почувалася настільки живою. Провідниця кинулася прямо собаці на морду, проте зачепила кігтями лише повітря. Пес вислизав від неї! Земля під його задніми лапами кришилася. Шматки каміння падали з крутого урвища, собака намагався зачепитися за щось, але листя вислизало з-під його тупих пазурів. Стегна тягнули вожака вниз.

Зграя гарчала все ближче.

— Синьозірко! — крикнув Вогнесерд.

Проте Синьозірка не зводила очей з вожака зграї. Собаки вже пробиралися крізь орляк позаду неї.

Зграя була близько.

Синьозірка вчепилася кігтями у м’яку землю. Повітря раптово наповнилося кислим запахом страху. Собаки побачили урвище, і їхнє завивання перетворилося на скавуління, доки вони намагалися загальмувати. Синьозірка стояла твердо. Перший відчайдушний крик відбився луною у проваллі. Перший пес упав. Його тіло глухо вдарилося об скелю, тоді на мить запала тиша, і поміж гуркоту води внизу почувся сплеск.

Синьозірка примружила очі, все ще не зводячи погляду з вожака.

— Не треба було чіпати Громовий Клан! — прошипіла вона.

Раптом пес витягнув голову вперед і вхопив Синьозірку зубами за передню лапу. Кішка відчула, як земля вислизає з-під ніг: пес потягнув її до прірви. Навколо неї здійнявся вихор — вона падала. Річка внизу шипіла й бурлила. Синьозірка відчайдушно хапалася за холодне вогке повітря і таки визволилася із собачих щелеп за мить до того, як занурилася у воду.

Крижана вода вибила дух із її легень. Вона наосліп боролася з течією, намагаючись дістатися нагору, до повітря. Її серце стиснула паніка. У її думках лунало Гускопухове пророцтво: «Тебе згубить вода».

Густе хутро, просочене водою й обважніле, тягнуло її на дно. Річка клекотала навколо, кішка вже не розуміла, де низ і де верх. Її легені благали повітря. Від жаху тіло заціпеніло. Вона тонула у пінистих водах ущелини.

— Не здавайся! — чітко пролунав знайомий голос понад гуркотінням води.

Дубосерде?

Батько її кошенят промурмотів їй на вухо: «Це так само, як бігти лісом. Дозволь своїм лапам самим усе зробити. Підведи підборіддя. Нехай вода тебе винесе».

Дубосердів голос неначе піднімав її нагору, згладжуючи паніку, і вона відчула, як лапи почали впевнено рухатися у воді. Серце, стиснуте від болю, сповільнилося; Синьозірка насилу піднесла підборіддя, і нарешті вітер ударив їй в обличчя. Кашляючи й давлячись, вона хапнула ковток повітря.

— Ось так, добре, — прошепотів їй на вухо Дубосерд.

Його голос звучав так ніжно, так привітно. Може, треба було підкоритися течії річки, щоб та віднесла її прямо у м’якість Дубосердового хутра?

— Синьозірко, пливи! Пливи до берега! — цього разу різко нявкнув Дубосерд. — Наші кошенята чекають.

Наші кошенята! Думка про них вдарила її, немов блискавка.

Ти не можеш залишити їх, не попрощавшись.

Тілом Синьозірки заструменіла енергія, й вона знову почала боротися з течією. Якась темна постать вдарилася об неї, зануривши назад у річку, проте кішка виборсалася нагору, захлинаючись від води, що наповнила рот і горло. Тіло пса, перевертаючись, пропливло повз неї й важко подалося за течією.

Якщо пес не може перебороти цю течію, то як я зможу?

Верхівки дерев мерехтіли над головою, а річка несла Синьозірку все далі.

— Ти зможеш! — закликав її Дубосерд. Синьозірка почала плисти, але її виснажені лапи, слабкі й немічні, колихались, мов мокре листя.

Раптом чиїсь зуби вхопили її за карк. Це Дубосерд прийшов на допомогу? Синьозірка закліпала, щоби збити воду з повік, і помітила спалах помаранчевого хутра.

Вогнесерд!

Громовий воєвода міцно її тримав.

— Не опускай голову! — прогарчав він крізь зціплені зуби.

Синьозірка намагалася йому допомагати, але її хутро було таке важке, а лапи — такі слабкі, що вона не могла боротися з вагою води. Зуби Вогнесерда впивалися їй у загривок усе сильніше, вода тягнула на дно.

Тоді біля неї пропливло ще одне тіло.

Один із собак?

У її загривок вчепилися ще дві пари щелеп. Чиїсь лапи натиснули їй на боки, підштовхуючи вгору.

Синьозірка відчула навколо себе сильні й лагідні рухи котів. Невже це Зореклан відносив її до своїх угідь?

Ледь притомна, вона розуміла, що її тягнуть по воді, аж нарешті шкірою відчула гостру рінь і тверду землю під собою. Лапи й зуби витягнули її на берег і доправили до м’якої трави. У груди ніби хтось каміння наскладав, кожен подих потребував величезних зусиль. Очі пекли, нічого не було видно.