Глава 2

– І скільки ж панянці рочків?

– Тридцять вісім.

– Вау. Більше тридцяти не дав би. Ти розкішно виглядаєш.

– Дякую, та все ж тобі це не допоможе.

– Мені тридцять один скоро буде. Не така вже й велика різниця як для курортного роману.

– Не ображайся, та я не думаю, що у нас щось вийде.

– Що як я доведу тобі зворотне?

– Цікаво, як.

– Побачиш. Та для початку дозволь проводити з тобою більше часу.

– Ти забув про одну маленьку деталь.

– Яку це?

– Я знаходжусь на цьому острові лише через вечірку, на яку мене затягнула подруга моєї сестри.

– Це не проблема. Ти можеш зупинитися у моєму бунгалі. Я звільню тобі ліжко, а сам спатиму на лежаку у ванній кімнаті або в кухні.

– І як ти собі це уявляєш? – мене розважають його витівки, та я точно не погоджуся на таку авантюру. – У мене навіть одягу із собою немає, – насправді я добре знаю Вірю, тому взяла деякі речі, розуміючи, що ми могли тут залишитися.

– Я куплю тобі щось. Нехай це буде перший крок до підняття настрою. І це ні до чого тебе не зобов'язує. Просто дружній подарунок, – ця усмішка змушує мене задуматись. Тео наче випромінює щастя.

– Припустимо. І що ж я тут робитиму?

– Набагато більше, ніж ти б робила у нудному готельному номері, де зупинилась із подругою, – і чому це він вирішив, що добре мене знає? Я й справді провела б увесь час у кімнаті, але це нічого не значить.

– А конкретніше?

– Можу написати детальний план наших прогулянок, але тоді тобі буде зовсім не цікаво.

– Окей. Вважай, що ти мене вмовив, – Ром вдарив у голову. Але ж я можу поїхати звідси у будь-який момент. То чому б не спробувати розслабитися?

– Я думав, що це буде складніше.

– Не переймайся, тобі точно буде складно. Сьогодні усмішку в мене викликає ром, та більше я не питиму. Ось і перевіримо чи здатен ти підняти жінці настрій.

– Обіцяю прикласти до цього максимум зусиль. Я працюю до другої. Зачекаєш тут?

– Добре. Лише заберу свою сумку з яхти, на якій ми сюди припливли.

Після роботи Тео веде мене у свій будиночок. Ніч на острові набагато яскравіша, ніж у місті. Люди відпочивають, радіють життю, а я просто перебираю ногами, аби не зблудити. Веселитися точно не хочеться.

– Ласкаво просимо у моє лігво.

– У тебе тут мило, –  не схоже на чоловічий будинок. Хоча напевно це просто готельний інтер’єр.

– Я принесу тобі якийсь одяг на піжаму і чисті рушники. Можеш поки перекусити, якщо хочеш.

– Дякую, але не потрібно. Я тебе трохи обманула. У мене є все необхідне.

– Он як? А ти знаєш, що обманювати погано?

– Так. А ще мама просила мене не ночувати у незнайомців. Тому не заважай мені порушувати правила. Я спати.

Падаю на нерозстелене ліжко й одразу ж відключаюсь. Надто втомилась сьогодні. Хочеться звичайного відпочинку та міцного сну.

Прокидаюсь зі сходом сонця через те, що по мені щось лазить. Серце шалено б’ється, а в голові найбільші страхи: павуки, змії чи щось подібне. Проте, розплющивши очі, я помічаю на собі лиш двох кошенят.

– Хто це тут такий гарненький? Які ж ви милі. Твої? – помічаю хлопця у дверях кімнати.

– Пробач. Вони розбудили тебе?

– Я все одно виспалась, – хоч це і дивно. – А як їх звати?

– Не знаю. Я ще не придумав. Не хотів називати, бо я все одно їх роздаю. Та цих двох бешкетників ніхто не хоче забирати.

– Я би забрала одного, але перевезти його буде складно.

– Можна буде щось придумати. Кави хочеш?

– Угу.

– Тоді чекаю тебе в кухні.

Сьогодні у мене навіть з’явилось бажання зайнятися водними процедурами. Давненько я не думала про свій зовнішній вигляд.

– Маєш чудовий вигляд. Тобі дуже личить ця жовта сукня. Таке сонечко, – давно я не чула компліментів зранку. Останній казала мені сестра і це було щось накшталт: "О, сьогодні ти виглядаєш не так погано, як учора".

– Дякую. А ось ти виглядаєш змученим. Незручно, мабуть, спати на лежаку.

– Якось переживу.

– Якщо не лізтимеш обійматися, можеш спати в ліжку. Все ж таки воно твоє, – Тео вкотре дарує мені свою розкішну усмішку.

– Твоя кава.

– Це не зовсім схоже на каву.

– Так і є. Це енергетичний кавовий коктейль.

– І що в складі?

– Морозиво, подвійна порція кави та ананасовий сік.

– Я помітила, що ти теж небайдужий до ананасів.

– Так і є. Хоча я не любив їх, доки не приїхав сюди. Тут вони інші: смачніші, соковитіші.

– А звідки ти? – попиваючи смачний коктейль, цікавлюсь я.

– З гарячої Іспанії.

– Так і думала. Сюди приїхав працювати?

– Ага. Я вже десять років живу тут.

– Не набридло?

– Ні. Це прекрасне місце. І робота мені подобається. Та й хто б не хотів безкоштовно пожити на острові?

– Це круто, хоча досить дивно. Я б ніколи не вжилась у такому місці.

– Я теж так думав. Але котики рятували перший час, потім друзі з’явилися. Я приїхав сюди зі своєю кицькою, а вона кожного року приводить кошенят, тому мені зовсім не сумно.

– Вау. То ти кошачий татко?

– Якось так.

– Прикольно. Мені чоловік завжди забороняв заводити тваринок.

– Тоді змушений сказати тобі, що він бовдур. Мені з ними хоч і важко, але зараз я зовсім не уявляю своє життя без шерсті навколо та подертих меблів, – Тео сміється й бере на руки одне кошеня. – Ось це диво, наприклад, будить мене в один і той же час. А інше завжди снідає у мене на руках. І через це я не відчуваю самотності. Тобі також потрібен такий друг. Обирай з двох.

– Я не впевнена, що зможу взяти когось із них.

– Тоді вибери собі друга хоча б на той тиждень, що проведеш тут.

– Тоді нехай буде цей, – беру руде кошеня, яке щойно тримав Тео. Воно муркоче у мене на руках і змушує усмішку знову засяяти на моєму обличчі. – Назву його Ананасиком.

– Готова до довгих прогулянок і цікавих історій про цей острів?