Космос, Санта і Грицько

Частина 1

Ви знаєте, як пахне в космосі? От, якщо ви не літали просторами нашої галактики на будь-якому кораблі, то й не будете знати! Він не пахне, скажуть скептики, там вакуум. Ну, в принципі, це правда, але космос для кожного капітана чи пасажира пахне тим кораблем, на якому він зараз летить. Логічно? Думаю, що так.

Так от, космос пахнів у конкретній точці галактики і в конкретному часовому проміжку перегорілою проводкою, дешевим мастилом і сумними думками. Принаймні, саме так він… еее… трошки смердить зараз в кабіні сміттєвоза класу “Мураха-7” із гордою назвою “Ластівка”, яку вигадав для нього Грицько Затулихата.

Він сидів у капітанському кріслі, задумливо тер неголену щоку і з ненавистю дивився на приладову панель. Вона блимала жовтим, натякаючи, що правий гіпер-стабілізатор знову тримається на чесному слові та ізоляційній стрічці.

— Та тихо ти, — буркнув Грицько, грюкнувши кулаком по датчику. — Долетимо. Ще три парсеки залишилося. Здамо цей мотлох на переробку біля супутників Сатурна, отримаємо кредити і купимо тобі нові фільтри. Обіцяю. І не брешу, як у попередні рази! Все чесно!

“Ластівка” у відповідь жалібно пискнула і блиснула червоним вогником.

Сьогодні був найгірший день для польотів, 24 грудня за стандартним земним календарем. Різдво, ага.

Ефір був забитий. Усі летіли додому, везли подарунки, вітали одне одного. З динаміків хрипіла якась джазова версія “Щедрика” у виконанні марсіанських жаб, яку неможливо було вимкнути, бо приймач заклинило ще на минулому тижні.

Грицько ненавидів Різдво. Для нього це означало лише підвищений трафік, п'яних диспетчерів і подвійні тарифи на парковку в корабельних доках.

Від нервування Грицькові захотілося їсти. Він дістав коробочку стандартного обіду, затягнуту в плівку, і тицьнув у сенсорну пляму. Плівка зникла в перед хлопцем у коробочці лежала його їжа на сьогодні. Це був синтетичний біляш, термін придатності якого закінчувався рівно через п'ять хвилин.

— Ну, за нас, стара, — він підняв біляш, салютуючи темряві за ілюмінатором. — Щоб ніякий метеорит нас не...

Він не встиг договорити і навіть не встиг відкусити цей шедевр сучасної стандартизованої кухні. 

Все сталося миттєво. Радари чомусь мовчали, а космічна порожнеча перед носом корабля була чистою чистісінькою, а отже, ніщо не віщувало біди, але…

Удар був такої сили, що біляш вилетів із рук Грицька і смачно прилип до лобового скла, розмазавши жирний і червоний соус просто перед очима пілота. «Ластівку» добряче крутонуло. Гравікомпенсатори завили, а Грицько вчепився в штурвал, намагаючись вирівняти цю іржаву бляшанку.

— Трясця! — заволав він, перекрикуючи раптову сирену, яка одразу ж уавмкнулася. — Ми ж у вакуумі! Об що тут можна вдаритися?!

Коли корабель нарешті перестав обертатися навколо своєї осі, Грицько тремтячими руками відліпив біляш від скла і подивився вперед.

Його щелепа повільно поповзла вниз.

На броньованому склі ілюмінатора з іншого боку (з боку порожнього вакуумного космосу!!!) на фоні величного Юпітера, повз який Грицько якраз продлітав, розмазалося щось дивне й блискуче. Чорт забирай, це були блискітки! Золоті, червоні та зелені. І вони світилися!

— Що за дідько? — прошепотів Грицько, перестрашившись, що він божеволіє.

А трохи далі, метрів за п’ятдесят від носа «Ластівки», дрейфував дивний об'єкт. Він виглядав так, наче хтось взяв розкішну антикварний карету з земного музею 19 століття, прикрутив до неї гравітаційні лижі і розтрощив усе це об його космічний сміттєвоз.

Але найгірше було не це. Найгіршим було те, що хтось раптом постукав у вхідний шлюз сміттєвозу! Стук був ритмічний, наполегливий і дуже вимогливий! Грицька затрясло. Хтось стукав з того боку! З космосу! Де немає повітря!

Хлопець, відчуваючи, як холодний піт тече по спині, схопив монтувалку (універсальний засіб дипломатії в секторі астероїдів) і поплив до шлюзу.

Він натиснув кнопку розгерметизації зовнішньої камери, одразу ж почулося шипіння, клацання замків, і внутрішні двері відчинилися.

Перед Грицьком стояла... гора. Чоловік, який попросився дсередини його сміттєвоза просто із космосу, був величезний. На ньому був одягнений яскраво-червоний скафандр вищого класу захисту, стилізований під старомодний кожух, космічний шолом був затемнений, але зверху на ньому теліпався червоний ковпак з білим помпоном.

Незнайомець, рухаючись із грацією танка, увійшов у кабіну, не питаючи дозволу. Він натиснув кнопку на шоломі, і захисне скло з тихим “пш-ш-ш” від’їхало вгору.

Це був… гм… дід. Але цей дід виглядав так, ніби він керує мафіозним кланом або, як мінімум, ударним батальйоном спецназу. Густа біла борода його була ідеально підстрижена, очі підозріло блимали на Грицька, а на обличчі застиг вираз страшенного гніву.

— Громадянине Затулихата! — прогримів він басом, від якого у Грицька заклало вуха. — Ви порушили статтю сорок другу Міжгалактичного кодексу навігації. Перетин виділеної смуги для спецтранспорту надвисокої важливості!

Грицько, все ще стискаючи монтувалку, кліпнув очима.

— Якої смуги? Тут відкритий космос! Тут до найближчого поліцейського три мільйони кілометрів! І ти... ви… розбили мені фару! Хто за це платитиме? Страхова служба мене засміє, якщо я скажу, що в мене врізався… А ви, до речі, хто? Ти хто взагалі такий?