Розділ 24. Гра в м'яч

Арнольд Качка розслаблено стояв на плоскій гравійній доріжці довжиною 30 метрів. В руках він тримав каучуковий м'яч вагою 4 кілограми. Стегна його були вкриті пов'язкою із щільної тканини червоного кольору. Талія була обгорнута широким шкіряним поясом зі шкіри оленя.

На протилежному кінці доріжки напруженно чекав Сільвестр Слаєнко. Час від часу від підстрибував на місці, імітуючи хаотичні рухи. Сільвестр також був одягнутий у стегнову пов'язку, але чорного кольору. Його пояс був виготовлений з плетеної лози.

Арнольд високо підкинув м'яч і різко вдарив по ньому коліном. Важкий м'яч повільно набрав висоту і важким снарядом впав на Сільвестра. Сільвестр вправно прийняв м'яч на груди (видихнув під час прийому м'яча) і, не дозволяючи м'ячу впасти на землю, різким рухом відправив м'яч у вмонтоване в стіну кільце.

На порожній кам'яній трибуні за грою спостерігали Рейчел і професор Гаук. Небо над ними було надзвичайно високим, прозорого синього кольору. Рейчел була вдягнута в довгу вільну блузу без рукавів, вкриту складними геометричними візерунками яскравих кольорів. Професор мав на собі плащ з тонкої бавовни, прикрашений вишивкою. Перед ними стояли дві великі розписні чаші з шоколадом.

Рейчел спитала професора:

- Ти дійсно вважаєш, що вони відновилися і готові?

— Наскільки це можливо після клінічної смерті в умовах високогір'я,  — дипломатично відповів професор.
Рейчел ковтнула шоколаду і сказала:
- Не люблю бути м'ячем в чужій грі.

— Ти або стаєш м’ячем, або виходиш в аут, — спокійно відповів професор. — Така гра. Стати гравцем практично неможливо.

Рейчел рвучко обернулась до професора. Золота заколка у вигляді веселки блиснула на сонці.

- Що це було? Ти можеш сказати як науковець? З чим ми зіткнулися? Це дійсно був бог?

— Звичайно, можу, — з легкою образою відповів професор. — Ми мали справу з проєкцією темної енергії тут на поверхні Землі.

— А можна простіше? — страдальницьки зітхнула Рейчел. - Без цієї провокативної астрономії.

Професор знизав плечима:

- Ще простіше? Гм… Простими речами пояснити складні речі надзвичайно складно, і ти це добре знаєш, Рейчел.

Рейчел мовчки запитально дивилася на професора. Він не витримав її погляду і потягнувся до чаші з шоколадом. Зробив добрячий ковток і заговорив:

- Я знаю, що ти знаєш, що Всесвіт не є ні скінченним, ні нескінченним, люба Рейчел, тому що простір і час — це лише форми нашого сприйняття, а не властивості світу самі по собі. Звідси довести існування богів неможливо. Так само неможливо довести їхнє неіснування. Ми можемо без кінця обговорювати, з чим або з ким ми маємо справу, але лише в межах нашого сприйняття всесвіту. Гірка правда полягає в тому, що видима матерія становить лише 20 % Всесвіту. Все інше — це темна матерія і темна енергія.

— І? — перебила професора Рейчел. Професор раптово зупинив свою розповідь і мав вигляд людини, яка вдарилася об закриті ворота.

— І? — перепитав він іронічно. — Будь ласка: воно використовує нас, ми повинні використати його.

— Я розумію, — сказала Рейчел. Вона так казала завжди, коли нічого не розуміла.

— Ми будемо діяти за його планом, але тримати в умі наш план, правильно? — спитала Рейчел.

— Абсолютно, — відповів професор. — Єдине, що мене бентежить, так це те, що він може здогадуватися про наш план і має про всяк випадок свій запасний план щодо нас.

- À la guerre comme à la guerre, - відповіла Рейчел і спитала:

- Вам вдалося розшифрувати код, перехвачений Сільвестром від Навігатора.

Професор відповів:

- Звичайно, це було нескладно. Код Атол — 1808193702091966, надісланий від Навігатора до Анунаків, поміж несуттєвої інформації, містить єдину значущу для нас деталь — місцезнаходження атола, на якому знаходяться Навігатор і Микита Карацупа.

— В такому разі нам залишилося лише знайти засіб пересування, — сказала Рейчел.

Професор здивовано підняв брови. — Але ж для нас вже стоїть готовий корабель.

— Он як, — відповіла здивована Рейчел. — І де його можна побачити.

— Це надзвичайно просто, — сказав професор. Він легко піднявся на ноги, подав руку Рейчел і повів її нагору, туди, де закінчувалися кам’яні сходи трибуни. В обличчя їм вдарив вологий вітер. Далеко внизу, в невеликій гавані, можна було розгледіти корабель.

Так це ж… — почала Рейчел.

Правильно, — відповів професор. Це іспанська каравелла