Розділ 17. Рамзес II

 — Рейчел, Рейчел, — кликав її Навігатор крізь напівпрозору сферичну капсулу, схожу на квітку, яка закривається пелюстками. 

Рейчел не відповідала, балансуючи на межі уявного і реальності, блаженно посміхаючись. Навігатор нарешті з нею, тут, поруч. 

Помалу приходячи до тями, Рейчел поволі розплющила очі. Вона лежала в напівпрозорій капсулі астрально-біоенергетичного модуля. 

В ту ж мить пелюстки капсули стали прозорими, розкрилися, і там, де Рейчел сподівалась побачити лице Навігатора, вона побачила стривожене лице професора Гаука. Перебуваючи в напівсні, Рейчел прийняла професора Гаука за бажаного Навігатора.

Професор Гаук заспокоєнно сказав:

- Я думав, ви вже ніколи не прокинетеся.

Розчарована Рейчел спочатку сіла, а потім легко і невимушено скочила із капсули на підлогу і огледілася. Стеля кімнати була надзвичайно високою. Приміщення нагадувало гігантську печеру. В печері стояли чотири напівпрозорі капсули. Одну капсулу тільки-но покинула Рейчел. Ще одна стояла поруч, пуста і розкрита. Третя і четверта капсули були закриті непрозорими пелюстками. Дальній кут печери перебував у темряві. Підлога печери ледь помітно вібрувала.

— Де ми і що з нами? — вимогливо спитала Рейчел професора.

— Як стали приходити ці сини до людських дочок… нефеліми, — пробурмотів собі під ніс неголосно професор. А вслух відповів Рейчел:

- Думаю, це літальний апарат неземного походження. Нас регенерували після стану клінічної смерті.

Рейчел скептично глянула на професора. 

— Вічно ви із своїми ідеями, професоре, — недовірливо промовила вона.

- Який літальний апарат? Яка клінічна смерть? Я давно не почувала себе настільки добре. 

Вона з задоволенням потягнулася.

Професор показав рукою на дві непрозорі закриті капсули.

- Гадаю, в них лежать Сільвестр і Арнольд.

— Он як, — скептично промовила Рейчел. 

- До речі, насправді, куди поділись Сільвестр і Арнольд, - вже серьйозно спитала Рейчел.

Професор Гаук, не відповідаючи, пильно дивився їй в очі. Рейчел приклала долоню до лоба і видихнула:

• Ох… Спогади поверталися до неї болісними хвилями.

Професор Гаук спитав:

- Тепер ви пригадали морський бій з “Мисливцем Безодні”?

— Так, — повільно відповіла Рейчел. — Але ж ми повинні були загинути. Я пам’ятаю мої останні слова на човні:

- Ми були достойною командою.

Професор кивнув і відповів:

- У мене склалося враження, що хтось нам невідомий вважає так само.

— Де ми і що з нами? — повторила своє питання Рейчел.

Аж тут темний далекий куток приміщення почав поступово наповнюватися світлом. Світло спочатку тепле і спокійне, за хвилину досягло стану розжареного сонця.

Прикривши очі руками, Рейчел і професор намагалися розгледіти контур фігури, і коли зрозуміли, що саме перед ними, заклякли від подиву.

Від підлоги до самої стелі можна було побачити гігантське кам’яне крісло. На кріслі сиділа кам’яна фігура з рожевого базальту в головному уборі верхнього царства. Гігант мав непорушний і моторошний вигляд.

— Рамзес ІІ? — занепокоєно пробурмотів професор Гаук.

Рейчел прийшла до тями і намагаючись заспокоїти саму себе сказала професору:

- Так, схоже на статую якогось божества.

 — Тільки, схоже? — спитав Рейчел чийсь голос. — І Рейчел у жаху зрозуміла, що це не голос професора Гаука.

Кам’яна статуя поволі почала підніматися на рівні ноги, досягаючи неймовірної висоти. Рожевий базальт сліпив очі під розпеченими променями світла. Професор Гаук втратив свідомість і немов кинута лялька, впав на підлогу.

Кам’яна статуя зробила крок вперед, і її рука, довга як висувна стріла підйомного крана, поволі подалася до Рейчел. Рейчел зачудовано дивилась на велетенську долоню, яка невпинно наближалась до неї.

Кам’яна долоня лягла на підлогу прямо перед Рейчел. Рейчел, підкоряючись невидимому імпульсу, знову забралася в капсулу, стала там у весь зріст і вже звідти змогла своїми витягнутими догори руками зачепитися за край долоні. Підтягнувшись, вона сіла в центрі імпровізованої кам’яної чаші, яка понесла її через все приміщення назад до обличчя кам’яного велетня.

Опинившись перед очима божества, судячи з його головного убору, Рейчел почула голос. Причому обличчя навпроти неї залишалося непорушним.

- Ти мрієш позбавитись своєї сутності напівандроїда, напівжінки? 

— Так, — мимоволі вимовила Рейчел. Вона збентежено замовкла.

Як він знає? Вона ніколи нікому не говорила про це. Навіть Навігатору. 

— Звідки ти про це знаєш? — спитала вона.

— Ти отримаєш те, про що ти мрієш, божественна Рейчел, пообіцяла їй кам’яна статуя. 

Але я врятував тебе і твоїх супутників не заради твоєї вигаданої в підземному світі ролі божества. Ти отримаєш те, що ти хочеш, але я хочу отримати своє.

Рейчел налякано мовчала.

— Ти не хочеш запитати мене, що я хочу отримати натомість? — промовила статуя.

— Що ти хочеш отримати натомість? — немов слухняна школярка, спитала Рейчел.

— Голову прикордонника, — холодно відповіла статуя.

Рейчел з огидою відсахнулася. — Ні за що в світі! — Це неможливо, — гнівно сказала вона.

— Неможливо це врятувати чотири тіла після вибуху атомного підводного човна, ось що неможливо, — запевнила її статуя.