3. Гравітаційний маяк

Полярна сова безшумно летіла над крижаною постелею. Далеко на обрії виднівся вулкан Еребус. Вишукуючи лемінгів, сова зробила широке коло і повернувши голову майже на 270 градусів, побачила неподалік, майже під собою, декілька фігурок людей. 

Люди стояли напівколом навколо чудернацького пристрою з червоною пульсуючою верхньою частиною. Зацікавлена сова наблизилась впритул і сіла на брилу льоду неподалік.

Одна з фігурок мала вигляд вченого на пенсії, змученого холодом і невідомістю. Супутники називали його професором Гауком. Наразі він прискіпливо оглядав пристрій невідомого призначення і мацав його руками. 

Поруч з ним, для забезпечення безпеки (так наказав Прикордонник), стояли Арнольд Качка та Сільвестр Слаєнко. Арнольд стояв непорушно, спостерігаючи за кожним рухом професора. Сільвестр невпинно озирався на горизонт і найближчі шельфові льодовики.

Тиша і безмовність панували навколо.

Професор нарешті закінчив мацати верхів’я пристрою, випростався й став задумливо дивитися на пульсуючу верхню частину пристрою. Минуло кілька хвилин у суцільному мовчанні.

Арнольд за спиною професора проказав до Сільвестра одними губами:

- Ти щось розумієш?

Сільвестр, так само, відповів:

- Абсолютно нічого.

Професор раптово вийшов із стану глибокої задуми і рішуче проказав:

- Ніякий це не гравітаційний маяк. Він дістав із кишені невелику коробочку невідомого призначення, поклацав там чимось і задоволено виголосив:

- Гравітаційне поле повністю відсутнє!

Арнольд вже добряче замерз, охороняючи досліди професора. Експедиція розпочалася на світанку, але наразі була четверта година дня. Він не вірив у всі ці наукові пошуки, вважаючи їх марною втратою часу. Цей чудернацький гриб явно робили не люди. І тільки ці нелюди знали його призначення.

Проте Арнольд ввічливо, з добре прихованою іронією спитав:

- І що ж це таке є, як ви гадаєте, професоре?

Професор провів ще кілька хвилин в тиші і рішуче заявив:

- Це стародавній радіопередавальний пристрій або, простіше кажучи, радіомаяк. Або ще простіше — радіопередавальна станція.

— Ага, — Сільвестр підхопив приховану іронію Арнольда. - І для кого призначені радіосигнали цієї станції? — спитав він професора. 

Із вдаваною увагою він роззирнувся навколо, тим самим показуючи, що з одного боку від них простягалася льодова пустеля, а з іншого боку важко лежав безкрайній  свинцевий океан.

Професор неуважно відповів:

- Так, звісно. Хтось або щось має приймати ці сигнали. 

Він зненацька, не вагаючись, поклав дві долоні на верхівку пристрою, в тому місці, де був візерунок у формі двох людських долонь, і таки добряче натиснув. 

Арнольд і Сільвестр здивовано завмерли.

Пульсуюча поверхня пристрою змінила свій колір на зелений. По зеленому полі виступило жовте поле для введення пароля із шістнадцяти знаків.

Арнольд захоплено проказав:

- Ну, ви і сила, професоре!

Сільвестр жартома спитав:

- Хто-небудь знає пароль?

Професор посміхнувся. — Іноді найскладніші паролі — найпростіші.

Професор уважно поглянув на двох своїх охоронців, і вони напрочуд ясно зрозуміли, що перед ними стоїть не якийсь там засушений ботанік, а ще не старий чоловік із надзвичайно проникливим розумом.

Професор доброзичливо спитав:

- Хіба ви не бачите, що тут написано? Він показав на візерунки, які явно проступили після того, як пристрій змінив колір із червоного на зелений.

- Вікно можливостей відкривається кожні останні п’ять хвилин кожного часу. Враховуючи ту обставину, що на моєму годиннику 15:57, я думаю, що ми маємо 3 хвилини й можемо ввести пароль.

З цими словами професор блискавично ввів шістнадцять цифр на зеленій клавіатурі пристрою. Пристрій одразу спалахнув яскравим жовтим світлом і згас.

Арнольд виглядав розгубленим. Професор був незворушний. Сільвестр зареготав як навіжений. 

Полярна сова, налякана звуком сміху Сільвестра, знялася з місця і неквапом безшумно полетіла геть, немов білий привид.

Сільвестр ще сміявся, коли за спиною в них, у глибині океану, виник неясний звук. Всі троє обернулися на шум. 

Поверхня океану коливалася, наче щось велетенське намагалося пробитись крізь товщу води. Аж раптом з глибини океану на поверхню, немов велетенський левіафан або незрівнянний Мобі-Дік, вихопився чорний лискучий атомний підводний човен. Тонни морської води стікали по його височенному корпусу. Безлюдна бойова рубка височіла далеко вгорі на висоті десятиповерхового будинку - порожня, зловісна, як обеліск.

На борту виднівся напис великими білими літерами: “РЕЙЧЕЛ”. 

Сільвестр перестав сміятися. Арнольд мимоволі ступив назад. Професор Гаук, єдиний, хто залишився непорушним, тихо промовив: — Передайте прикордоннику: нам потрібна Рейчел.