Частина сьома. Шаман піщаного племені

Ленора вийшла на поверхню. Наче вперше побачила планету, раділа що "сонце" ще світить, вітер дме й сірий пісок перекочується барханами. Жовта пустеля блискотіла вдалині. Над головою все ще здіймалося дивне глибоке небо, схоже на синьо-зелений океан у золотих хмарах.

Гел заплющив очі, звикав до яскравого світла.

- Куди тепер? - запитала Ленора, сідаючи за кермо гравітатора.

- У пустелю, до місцевих жителів.

- Сміливо, отак у двох, - перепитала Ленора.

- Нас чекають, - усміхнувся таємниче Гел, - Тіу дуже гостинні. Полюбляють довгі розмови біля багаття.

Ленора увімкнула двигун, підняла машину у повітря, поцікавилася:

- У пустелі є вода?

Гел сів поруч у друге крісло, відповів:

- Артезіанські свердловини, навіть природні джерела й квітучі оази. Але Тіу органіки з домішкою кристалів, їм багато води не потрібно.

Гравітаттор минув сіру зону і вилетів у жовту пустелю. Пісок шарудів під тонким силовим полем гравітатора. Ленора трішки додала швидкості й машину несподівано закрутило над піском, ледь не перевернуло.

Спробувала вирівняти гравітав, міцно тримала кермо. Гел поклав свою руку на руку Ленори, допоміг їй втримати рівновагу. Ленора скрикнула:

- Що тут з гравітацією?!

Гел відповів спокійно з ледь винуватою усмішкою:

- Черв'яки під піском.

- Черв'яки?! - перепитала асонка.

- Так. Вони не є небезпечними, але бажано ходити схилами барханів уникати рівних майданчиків, можна провалитися під пісок.

- Ти говорив, тут безпечно. – нагадала Ленора.

- Тут безпечно, - сміявся Гел, - ці тварини лише ковзають під піском, й пісок стає пухким, утворюються порожнечі. Харчуються живою кристалічною цвіллю що росте на поверхні піску. Але самі вони їстивні й Тіу полюють на деякі види цих тварин. Менші.

- Є великі? - поцікавилася Ленора.

Гел не встиг відповісти, у піску утворилася діра, і машина слизнула вниз. Ленора налякано лаялась намагаючись витягти гравітав на гору. Гел пересадив її на заднє сидіння, щось перемкнув й легко підняв машину, над ямою. Ленора глянула вниз, діра у піску збільшилася:

- Там провалля. Ми ледь не опинилися у тій дірці.

- Поплавки потрібно було перепрограмувати, щоб опиралися не на поверхню, а на внутрішні тверді пласти, - спокійно відповів Гел, добираючи на клавіатурі пульта керування, нові параметри, - Додамо вирівнювання.

- Чому ти раніше цього не зробив? - запитала вона.

- Справді не подумав, - усміхнувся привид, - Моя голова, щось сьогодні, погано працює.

- Тільки сьогодні? - Ленора й собі усміхнулася. Відчувала що їй подобається ця свобода й подорож й навіть небезпека. Отак летіти й летіти б, далі й далі від Асону.

Гарячий вітер пустелі піднімав у повітря дрібний пісок. Пісок скрипів на зубах, прилипав до шкіри й впивався в волосся. Ленора дивилася вперед. На горизонті небо зливалося з піском. Як ввечері на морі під час повного штилю.

- А якщо нас не приймуть, ми ночуватимемо у пустелі? – запитала.

Гел посміхнувся. Він розігнав гравітатор. Ленора міцніше схопилася за петлю на спинці крісла водія. Хотілося радісно волати як у юності.

Та несподівано він зупинив гравітатор, зігнувся, тіло йому раптово почало боліти. Стало холодно.

Ленора не замислюючись, вискочила з машини, відкрила дверцята:

- Чим допомогти?

Він прошепотів:

- Допоможіть мені вийти. Я полежу у піску, він ще гарячий.

Вона обхопила калтокійця за талію, закинула його руку на своє плече, як допомагала своїм пацієнтам. Витягла з машини, допомогла йому лягти.

- Цікавезно, - почула оксамитовий голос.

Гел хмикнув не розплющуючи очей. Ленора озирнулася. Незнайомець стояв проти сонця, світло оточувало його масивну фігуру у довгій сорочці й плащі.

Гел прошепотів:

- Вийшов зустріти, старий мандрівниче?

Незнайомець зняв зі своїх плечей плащ, з еластичної й щільною тканини, накрив ним привида.

- Старий мандрівниче? - Незнайомець сів біля Гела на пісок, хмикнув, - Це звучить краще ніж старий волоцюга.

Ленора побачила гарне, витончене, смагляве обличчя незнайомця з акуратною бородою, його очі дивовижно зеленого кольору. Волосся, борода й вуса попелясті, лише кілька чорних пасм. Незнайомець, простягнув до лікарки руку і назвався:

- Мене звати Арг.

Вона торкнулася його великої долоні:

- Ленора.

Гел, сів, щільніше загорнувся у плащ.

Арг зітхнув:

- Хто тебе таким зробив? - допоміг Гелу підвестися, сісти на заднє сидіння гравітаву, - Тобі зараз гарячий пісок не допоможе, кинути б тебе у кратер діючого вулкана. - Арг сів на переднє сидіння, й попросив асонку, - панно Леноро, сідайте за кермо. Тут недалеко, за сто кілометрів, моє село. Я шаман, ви мої гості.