Частина сьома. Шаман піщаного племені

Ленора вийшла на поверхню. Наче вперше побачила планету, раділа що "сонце" ще світить, вітер дме й сірий пісок перекочується барханами, шарудить, а жовта пустеля виблискує. Над головою дивне глибоке небо схоже на синьо-зелений океан у золотих хмарах.
Гел закрив очі, знову звикав до яскравого світла дня.
- Куди тепер? - запитала Ленора, сідаючи за кермо гравітатора.
-  Прямуємо далі у пустелю, до місцевих жителів.
- Сміливо, ота у двох, - з непевністю зауважила Ленора.
- Нас чекають, - усміхнувся таємниче Гел, - вони дуже гостинні, і люблять довгі розмови біля багаття.
Ленора увімкнула двигун, підняла машину у повітря, Й поцікавилася: 
- У пустелі є вода?
Гел сів поруч у друге крісло: 
- Артезіанські свердловини, навіть природні джерела й квітучі оазини. Але місцеві люди органіки з домішкою кристалів, їм багато води не потрібно.
  
Мандрівники минули сіру зону і вилетіли у жовту пустелю. Пісок шарудів під тонкою силовухою гравітатора. Машина летіла рівно, Ленора трішки додала швидкості й машину несподівано закрутило над піском, ледь не завалилися на бік. Ленора спробувала вирівняти гравітав, міцніше тримала кермо, Гел поклав свою руку на руку Ленори, допоміг їй втримати гравітатор. Ленора скрикнула:
- Що тут з гравітацією ?!
 Гел відповів спокійно з винуватою усмішкою: 
- Черв'яки під піском.
- Черв'яки?! - злякано, з огидою перепитала асонка, - Черви!?
- Так, - Гел посміхнувся, - Вони не є небезпечними, але бажано по барханах не ходити, можна провалитися під пісок.
   - Ти говорив, тут безпечно! - обурилася вона, й хотіла розвернути гравітав.
   - Не бійтея, - сміявся Гел, утримав кермо, - черви всього лише ковзають під піском, й пісок стає пухким, утворюються порожнечі. Людей місцеві черв'яки не їдять, вони кристаліки - підбирають живу кристалічну цвіль з поверхні піску, як кити планктон.
   - І наскільки вони великі? - поцікавилася Ленора.
   Гел не встиг відповісти, у піску утворилася діра, і машина почала йти вниз. Ленора почала лаятися намагаючись витягти гравітав на гору. Гел пересадив її на заднє сидіння, щось переключив й легко підняв гравітатор, над ямою. Ленора глянула вниз, діра у піску збільшилася: 
- Це був червяк?
 - Йго нора. Поплавки потрібно було перепрограмувати, щоб опиралися не на поверхню, а на внутрішні тверді пласти, - спокійно відповів Гел, добираючи на клавіатурі пульта керування, нові параметри, - Додамо вирівнювання.
- А чому ви раніше цього не зробили, ви так добре знаєте цю планету? - вже глузувала вона.
   - Якби я знав, - усміхнувся привид.
 Ленора й собі усміхнулася. Відчувала що їй подобається ця свобода й подорож й навіть небезпека. Отак летіти й летіти б далі й далі від Асону.
  Гарячий вітер пустелі піднімав у повітря дрібний пісок. Він скрипів на зубах, прилипав до шкіри й впивався в волосся. Ленора дивилася вперед, на горизонті небо зливалося з барханами. Як ввечері на морі під час повного штилю. Раптово спохопилася: 
- А якщо нас не приймуть, ми ночуватимемо у пустелі?
Гел посміхнувся і кивнув головою. Він розігнав гравітатор, щоб насолодитися швидкістю. Ленора міцніше схопилася за петлю на спинці крісла водія. Хотілося радісно волати як у юності.
Та несподівано він зупинив гравітатор. На щастя під піском виявилося кам'яне плато. Привид зігнувся, тіло раптово почало боліти. Стало холодно, наче з нього й досі забирали енергію.  
Ленора не замислюючись, вискочила з машини, відкрила дверцята: 
- Що з вами?
Він ледве зміг прошепотіти: 
- Пройде. Допоможіть мені вийти. Я полежу у піску, він ще гарячий.
   Вона обхопила калтокійца за талію, закинула його руку собі на плече, звично як допомагала своїм пацієнтам, але він не був її пацієнтом. Чи був другом, вона ще не знала, не так легко підпускала до себе людей, але він їй подобався. Сама з ниму пустелі. Усвідомила що без нього не зможе знайти шлях до космодоорому. Допомогла йому лягти.
 - Цікавезно, - почула Ленора оксамитовий голос.
Гел посміхнувся. Ленора озирнулася. Незнайомець стояв проти сонця, світло оточувало його масивну фігуру у довгій сорочці й плащі. У нього було довге пряме волосся, й коротка борода.
Гел прошепотів: 
- Це ти, старий мандрівниче?
Незнайомець зняв зі своїх плечей плащ, з еластичної й щільною тканини, накрив ним привида. Присів поруч з ним, посміхнувся: 
- Старий мандрівниче? - Незнайомець сів біля Гела на пісок, хмикнув, - Це звучить краще ніж старий волоцюга.
   Ленора побачила гарне, витончене, смагляве обличчя незнайомця з акуртною бородою, й очі дивовижно зеленого кольору. Волосся, борода й вуса попелясті, лише кілька чорних пасм. Незнайомець, простягнув до лікарки руку і назвався: - Аргасакан, або просто Арг.
   Вона торкнулася його великий руки: 
- Ленора.
Гел, сів, щільніше загорнувся у плащ. 
Арг зітхнув: 
- Цікаво як ти став таки, чи хто тебе таким зробив? - Допоміг Гелу підвестися й ледь чи не заніс до гравітава, поклав на заднє сидіння, - тобі зараз гарячий пісок не допоможе, кинути б тебе у кратер діючого вулкана. - Арг сів на переднє сидіння, й попросив асонку, - панно Леноро, сідайте за кермо. Тут недалеко, за сто кілометрів, моє село. Я шаман, ви мої гості.
   - Ви шаман? - здивовано перепитала вона, не рухаючись з місця.
   Шаман місцевого племені, у довгій сорочці з тканини, яка нагадувала шовк, з яскравим гаптуванням бісером біля коміру й на рукавах, звично сидів на сидінні військового гравітатора, посміхався, демонструючи дивно рівні білосніжні зуби, відповів міжгалактичною мовою: 
- Так. А що?
Вона не знала, що сказати на це - а що. Сіла за кермо. Увімкнула двигун.
Ленора вже звикла до машини, їй подобалася швидкісь. Арг загадково посміхався, підставляючи обличчя сухому гарячому вітру пустелі. Ленора навіть не дивилася на супутника. Привид лежав на задньому сидінні гравітатор під теплим плащем місцевого шамана.
   - А тепер сповільніться, летимо тихенько, - запропонував Арг, - Наш вождь хороший старий, але дуже не любить, коли хтось влітає на його територію, піднімаючи пил і здмухуючи намети.
   Ленора зараз не сприймала жартів, розхвилювалася перед зустріччю з місцевими людьми, зменшила швидкість. Гравітатор "поповз" по піску на малій висоті.
Гел сів. Запитав:
- Де ми? 
- У мене вдома, - Арг посміхався.
Гел усміхнувся, буркнув: 
- Добре, що у тебе вдома. Наснився жах.
Ленора мовчки вела гравітатор. Гравітатор перелетів через бархан, і вона побачила безліч яскравих, барвистих наметів. Селище нагадувало маленьке містечко з вулицями і великою площею. На площі горіло високе багаття. Навколо багаття стояли величезні ідоли, грубо вирізані з кам'яних брил.
У селищі вирувало звичне життя. Старші працювали, майстрували, готували. Діти гралися, як і їхні однолітки на вулицях міст планети Асон. Група чоловіків повернулася в село, притягли щось, блискуче, величезне, червоне. Здоровезний черв'як, ще ворушився. 
  - Некунімо, важлива здобич, напів білковий напівкристалічний.
 - Некунімо, - повторила Ленора розглядаючи чер'яка, - вони його з'їдять?
   - Так, - посміхнувся Арг, - І вам рекомендую спробувати, нічим не відрізняється від звичних вам, асонських дирг.
   - Ви куштували наших Дирг, - розсміялася Ленора, - Цікаво де ваш особистий корабель, чи може космодром? Як ви подорожуєте всесвітом шамане з Вуо?
   Арг озирнувся, глянув із запитанням на Гела: 
- Космодром? Корабель? Ти на кораблі сюди прилетів? 
- На Джареку, - відповів привид, - Думаєш, я зміг би зараз якось інакше пересуватися Всесвітом?
- А… Я зрозумів, сам поясни якось своїй подружці, - спантеличено мовив Арг.
- Я маю надію що ви мені щось поясните, й це дуже цікаво. Але зараз скажіть де я маю зупинити? - запитала Ленора. Їй здавалося вони жартують про кораблі.
- Ось тут, біля найбільшого й найгарнішого намету. Вже п'ять років це моє житло, - Арг вказав рукою на великий куполоподібний намет на краю селища, - Саме цей намет, бо плем'я тричі на рік кочує за хробаками, - Ленора криво усміхнулася, Арг знову посміхнувся, - Неку дійсно чудові, і на смак теж.
- Арг, досить, - попросив Гел.
З намету вийшла дівчина. Гел прошепотів: 
- Яка гарна.
Дивним був колір її довгого, до колін, волосся - яскраво-жовтий, як піски на Вуо. Густими локонами волосся вкривало її майже оголене тіло, з тонкою талією плавними стегнами й високими грудьми. Наче стародавня ваза, чи скрипка. Шкіра блідо-рожева, наче рожеве дерево. Обличчя кругле з маленьким акуратним носом, губи пухкі, ніби дитячі. І очі на півобличчя, яскраво-зелені очі, Гел запитав: 
- Твоя дружина?
Арг кивнув й пробуркотів: 
- Добре, що ти зараз схожий на привида.
- "Дурне сказав", - подумки відповів Гел.
- "Перефразую. Добре що ти маєш почуття?" - хмикнув Арг, - "До асонки".
Гел усміхнувся, він і сам ще не розібрався у тих почуттях.
Ленора розглядала незнайомку. Чомусь в уяві цивілізованої людини, молоді племена, на першому етапі розвитку цивілізації, уявляються згорбленими волохатими недолюдьми, що пересуваються на чотирьох кінцівках, частіше, ніж на двох. Одягнена у бісер дівчина первісного племені планети Вуо виглядала неймовірно, ніжно усміхалася. Вбрана у шовкові смужки скріплені на плечах шпильками й на талії бісерним паском. У намисті з блискучих різнобарвних кристаликів, на руках браслети. Чисте доглянуте волосся.
   Дівчина ніжно поцілувала коханого.
   Ленора озирнулася. Люди сходилися до намету шамана, подивитися на гостей. Вони всі були красиві. Різноманітні відтінки жовтого кольору волосся, чиста шкіра. Чоловіки високі, атлетичної статури. Ленора згадала, Гел говорив про те, що місцеві племена наполовину кристалічні. А кристалічні люди завжди виглядали краще, ніж органічні, у них немає шкірних проблем. А ще асонка зрозуміла, де дружини колоністів купували строкаті бісерні прикраси.
   Прибіг чоловік з поставою імператора і зверхньо-величним поглядом, він запитав:
- Кого ти привів в моє селище, Арг?
- Друзів, Гріггосе, моїх друзів. Сподіваюся, ти приймеш, моїх друзів в своєму селищі, як своїх друзів. А це Райтук, - показав на Гела.
   Грігос поштиво вклонився Гелу: 
- Я приймаю твоїх друзів Аргу, і з повагою ставлюся до Райтука. - Вождь ще раз вклонився Гелу і привітно кивнув Леноре. - Ви мої гості.
   Гел доклав руку до грудей і схилив голову. Вождь засяяв, побачивши поштиве вітання свого гост. Запросив усіх до свого намету: 
- Мій дім тепер ваш.
Ленора не розуміла мови племені. Дружина Арга підійшла до неї, взяла її за руку і плавним рухом вказала на свій намет. Вона щось говорила й здавалося богинею.
   Гел вільно говорив на мові племені Тії. Він відповідав на питання вождя, дякував йому за гостинність, й зміг залишитися у наметі Арга. Вождь ще раз запросив гостей до свіоєї оселі і пішов.
   Ленора увійшла в строкатий жовто-червоно-зелений намет шамана. Оглянула тканину з якої намет пошили, на вигляд шовк, на дотик шкіра, щільний, але світло пропускає добре. У наметі прохолодно. Під ногами килимки з переплетених між собою, різнокольорових смужок тканини. На килимах розкидано багато яскравих подушок. Посередині першої половини намету, складене з каменів вогнище. Вогонь горів рівно і не димів.
   Дружина Арга про щось говорила, Ленора запитально подивилася на Гела, але відповів їй Арг: 
- Вона запрошує вас вмитися з дороги і відпочити, запитує, чи не голодні ви, а також пропонує переодягнутися в ліпіу. В такому закритому костюмі, вам повинно бути дуже спекотно. І… - Арг не закінчив, посміхнувся, подивився на Гела.
   - І що? - запитала Ленора з цікавістю, - Що?
Дружина Арга перестала говорити, відкрила завісу на другу половину намету, чекала.
   Арг знову подивився на Гела, й докинув: 
- Моя люба вважає, що в ліпіу Ленора буде прекрасною як зірка.
   Ленора почервоніла, не знайшла відповіді, пішла на другу половину намету. Гел запитав: 
- Леноро, ви хочете розуміти, про що вони говорять?
   Ленора озирнулася: 
- Маєте якийсь прилад?
- Магію, - відповів Гел.
- Жартуєте, - усміхнулася асонка й зникла за завісою.
Арг підкинув до вогнища пласкі схожі на кору брикети, запитав:
- Вона тобі дуже подобається?
- Я не можу зрозуміти свої почуття, - відповів Гел.
- Вона також, - усміхнувся шаман, - Хочеш запитаємо у вогню ваше майбутнє?
- Йди до біса мандрівниче. Не хочу, - засміявся Гел.