Частина шоста. Історія старого світу

- Що ти тут робиш? - запитав Гел у тіні.

- Ховаюся, - почулося із темряви.

- Хто тебе так налякав?

- Ти, хіба, не знаєш? - нервово перепитала темна сутність голосом, що нагадував шелест трави.

- Може й не знаю, - процідив Гел.

Ленора стояла за Гелом, розглядала напівматеріальну істоту, схожу на завислу у повітрі калюжу брудної води.

- Він повернувся, - тремтячим голосом мовило те щось, - Він знову шукає своїх дітей.

- Думаю його цікавлять лише ті, хто вижив й не втратив сили, - знизав плечима Гел.

Тінь задрижала обуренням, і прошепотіла:

- Саме такі як я йому й потрібні. Наша енергія, наша пам’ять. Він хоче поглинути нас й зміцнити себе, повернути себе. А ми беззахисні.

- Зміцнити й повернути себе? - перепитав Гел.

- Він хоче створити новий світ, тому хоче стерти старий, - шелестів привид, - Першими він зжере драконів, бо вони діти Тіамат, в них енергія колиски. Хіба він не забрав вже твою енергію? Ти білий. Безсилий. Ти тінь. Закінчить з вами, поглине нас, своїх власних дітей. Почне з нас - мертвих.

- Припускаю що ти правий, - погодився калтокієць.

- Я вже почав відновлюватися, й тепер він може мене знайти, - шелестіла примара. – Кляті люди порушили мій сон тут.

- Чим я можу допомогти тобі? - запитав Гел. Уникаючи подальшого обговорення планів Мардука.

Мертвий маоронг (бог) прошепотів:

- Забудь, що бачив мене. Закрий це місце.

- Забуду, - запевнив його Гел, - Зроблю усе можливе щоб тебе не тривожили.

Тінь зникла у тріщинах стелі й стін.

- Що це було? - запитала Ленора.

- Привид, - відповів Гел, - Правдивий, не такий як я.

- Ніколи раніше не бачила правдивих привидів. Що він таке?

- Чистий розум. Спогади, знання, вміння й особистість могутньої істоти, сильнішої ніж сучасні фіолетові маги.

- Хто ж тоді його вбив? – жахнулася асонка.

- Монстр, - відповів Гел. Бо розумів що не може зараз їй розповісти правдиву історію Всесвіту.

- Й він боїться що той космічний монстр знову прийде за ним?

- Так, тому спробуємо закрити це місце не тільки через сиплор.

- Скільки таємниць ще чаїть ця планета, - дивувалася Ленора.

- Безліч.

Вона все ще обіймала його. Він торкнувся її волосся. Вона опам’яталася, виборсалася з його рук. Він зробив крок назад, запропонував:

- Йдемо, я покажу тобі міську площу?

- Це далеко?

- Два поверхи вниз, - відповів, взяв її за руку, повів до сходів.

Сходи широкі кам'яні йшли навколо широкого стовпа. Ленора зазирнула вниз у нескінченне провалля, не могла не піддатися спокусі, провалля манило до себе знову й знову. Тамрява навколо ліхтаря було густою й здавалося спостерігає за дослідниками. Ленора випустила ще декілька дронів жуків.

- Тут їздили великі скляні ліфти, а сходи було прикрашено золотом і кристалами, - розповідав калтокієць.

Вони спустилися до галереї з високою стелею. Від галереї відходили сотні широких коридорів. Ліхтарик сяяв борючись із темрявою. Вихоплюючи тьмяні запилені деталі, залишки ліпнини та різьблення, посірілі дверні рами, пил й уламки розбитих стін.

Ленора намагалася роздивитися барельєфи на великих мармурових брилах що слугували колись стінами, та бачила тільки фрагменти: людські голови, якісь руїни, руки, ноги.

Ліхтарик спустився ще на декілька поверхів, на великий майданчик між сходами й вирвав з темряви мармурову чашу, заглиблену у підлогу. Посеред чаші на постаменті зберіглася статуя крилатої жінки, вона втратила руку і голову, залишилися шия й підборіддя. Рука, яка вціліла, притиснута до тіла. Пір'я на крилах, наче справжнє.

Асонка подивилася туди, куди могли дивитися очі понівеченої скульптури. Стелі над чашею не було, мабуть там колись знаходилося вікно на даху хмарочоса. Тепер усе вкривав пісок. Відчула смуток, стало шкода самотню понівечену богиню, яка назавжди була похована під піском. Мовила:

- Вона така гарна.

- Мармур рожевий, його омивала вода фонтанів. Вода лилася по стінах й заливалася у цю чашу, до ніг богині покровительки Вуо.

- Ти бачив її до катастрофи?

- Тут був конференц-зал, я працював охоронцем міністра з планети Данр, - розповів Гел, - Мій клієнт поділився зі мною секретом - для різьблення цієї статуї позувала принцеса Вуо. Той міністр був закоханий у неї, але красуня закохалася у скульптора. Й він мріяв викупити хоча б мармурове втілення свого кохання.

- Дивне у тебе життя - відомий письменник, охоронець міністра, рятівник, тепер військовий. А за що тебе послали на карантин?

- Не зрозумів? - здивувався Гел.

- Чому ти став штрафником? - запитала вона й почервоніла.