Частина шоста. Історія старого світу

- Що ти тут робиш? - запитав Гел у привида.
- Ховаюся, - відповіла тінь.
- Хто тебе так налякав?
- А ти хіба не знаєш? - нервово перепитав напівпросорий голосом, що нагадував шелест трави.
- Кажи вже, не відповідай запитаннями на запитання.
Ленора стояла за Гелом, тишком розглядала тінь, схожу на завислу у повітрі калюжу брудної води.
- Він повернувся, - тремтячим голосом мовило те щось, - він знову шукає своїх дітей.
- Думаю його цікавлять ті хто вижив і не втратив сили, - мовив Гел.
Тінь задрижала обуренням, і прошепотіла: 
- Саме такі як я, йому потрібні, наша енергія, він хоче поглинути нас. І ми беззахисні.
- Навіщо йому тіні творців? - запитав Гел.
- Він хоче створити новий світ, для того поглинає старий, - шелестів привид, - Йому потрібна його власна енергія, а вона зберіглася в нас. Перших він забере драконів. Хіба він не забрав твою енергію? Ти білий. Безсилий.
- Твій страх має сенс. Моя енергія також і його енергія, - погодився калтокієць.
- Він знищить тебе.
- Чим я можу допомогти тобі? - запитав Гел. Уникаючи подальшого обговорення планів Мардука.
- Зроби вигляд, що не побачив мене, - прошелестів мертвий дракон, - забудь, що бачив мене.
- Забуду, - запевнив його Гел. 
Тіль зникла у тріщинах стелі й стін.
- Що це було? - запитала Ленора.
- Привид, - відповів Гел.
- Ніколи раніше не бачила привидів.
Вона все ще обнімала його. Він торкнувся її волосся. Вона виборсалася з його рук. Він зробив крок назад, запропонував: 
- Йдемо, я  покажу тобі міську площу?
   - Це далеко? 
   - Два поверхи вниз, - відповів, взяв її за руку, повів до сходів.
 Сходи широкі кам'яні йшли навколо широкого стовпа. Ленора зазирнула вниз у нескінченне провалля. 
- Тут їздили великі скляні ліфти, а сходи було прикрашено золотом і кристалами, - розповідав калтокієць. Вони спустилися до галереї з високою стелею. Від галереї відходили сотні широких коридорів.
   Стіни колись прикрашали мармурові барельєфи й горель'єфи, тепер зруйновані, вкриті кіптявою та пилом. Ленора намагалася роздивитися що зображено на стінах, та бачила тільки фрагменти: людські голови, якісь руїни, руки, ноги. Посеред галереї мармурова чаша, заглиблена у підлогу, посеред чаші на постаменті статуя крилатої жінки, вона втратила руку і голову, залишилися шия й підборіддя. Рука, яка вціліла, притиснута до бедра. Пір'я на крилах, досі наче справжнє.
Асонка глянула туди куди могли дивитися очі понівеченої скульптури. Стелі над чашею не було, мабуть там колись знаходилося вікно на даху хмарочоса. Асонка відчула смуток, їй стало шкода смотню понівечену богиню, яка назавжди була похована під піском. Мовила:
- Вона така гарна.
- Тут було багато води у різних чашах і мармур мав рожевий колір.
- Ти бачив її до катастрофи?
- Тут був конференц-зал, я працював охоронцем міністра з планети Данр, - розповів Гел, - Мій клієнт казав, що для різьблення цієї статуї позувала принцесса Вуо. Той міністр був закоханий у принцессу, але красуня закохалася у скульптора. Й він мріяв викупити хочаб мармурове втілення свого кохання.
- Дивне у тебе життя - відомий письменник, охоронець міністра, рятівник, тепер військовий. А за що тебе послали на карнтин?
   - Не зрозумів? - здивувався Гел.
   - Чому ти став штрафником? - запитала вона й почервоніла, їй стало не зручно за власну цікавість.
   Він розсміявся. Пояснив:
- У нас немає штрафників. Карантин, то наче відрядження для відпочинку. 
- Але це вкрай відповідальна справа, - мовила вона.
- Погоджуюся, вибачте. 
 Гел провів Ленору ще на поверх нижче. Ліхтар засвітився яскравіше і злетів вгору під стелю. Ленора побачила навколо себе скам'янілі дерева й безліч власних відзеркалень у, темних від пилу, дзеркалах стін. Стежка з прозорих різьблених блоків, а попереду площа, з темним монументом у центрі.
  Ленора підійшла до монументу, його вершина, впиралась у стелю наче колона. Гел провів рукою по сірій стіні, пил обсипався. Ленора знову вкотре чхнула, калтокіець посміхнувся. Вона мило чхала, наче кошеня.
Коли пилюка вляглася, Ленора побачила на монументі маленькі літери акуратним гарним шрифтом, схожим на візерунок. Асонка запитала: 
- Це імена загиблих?
- Й справді, - він здивовано подивився на неї, пояснив - Це імена народжених, від початку заснування міста.
   - Усіх? - запитала Ленора, розглядаючи темну стеллу.
  - Монумент починається на рівні фундаменту будинку, а закінчується на сучасній поверхні. У піску ще можна побачити маленьку сіру пірамідку.
   - А чому місто засипано піском? - здивовано запитала Ленора, - П'ятвот років для таких змін мало.
   - Місто було оточене пиловловлювачами, вони працювали на атомному паливі, під час пожежі система керування, у підвалі головного комунального офісу, заблокувалася й не вимкнулася. Вийшла з-під контролю, увесь пил, і попіл з околиць втягнувся на місто. 
- Такий збіг обставин, - недовірливо мовила асонка.
- А тут була парковка під скляним дахом, для наземних машин, - Гел підійшов до величезного вікна, долонею стер з нього пил.
   Ленора побачила з запаморочливої висоти глибоко внизу, під темним попелом обриси машин, і муміфіковані тіла. Здивувалася що вона бачить у абсолютній темряві і навіть розрізняє кольори. Запитала: 
- Ви якось вплинули на мій зір, чи на освітлення?
Миттєво усе що вона бачила унизу поглинула темрява.
- Це магія? - запитала Ленора з цікавітю дитини, - А ви можете бачити крізь стіни? Магія це щось схоже на гіпноз?
   - Крізь стіни, не завжди, - відповів він. Сів стомлено на кришталевий бордюр, - Зараз не можу. Я відпочину кілька хвилин й будемо повертатись на поверхню. Магія це не гіпноз, це коли розум створює запрограмовану енергію, яка впливає на матерію. 
- Я не вірю у магію. Це здається неможливим.
Він знизав плечем і усміхнувся.
- Дякую вам, пане екскурсоводе, за чудову подорож, - Ленора присіла поруч з ним.
- Ти прекрасний екскурсант, - відповів він їй.
- Прекрасний це про інтелект, чи про цікавість? - запитала вона жартома, заглядаючи у його білі очі.
- Це про інтелектуальну цікавітсть й цікаві запитання, - відповів він.
Йому було так спокійно й добре у цю мить.