Частина п'ята. Дивна екскурсія у підземному місті.

Ленора прокинулась. За дверима її каюти Оті терпляче пояснювала невідомому, що головний лікар ще спить.
Ленора накинула довгу шовкову сорочку й відчинила двері. За дверима стояв привид, тримав у руці черевики, й чорну куртку з міцної й одночасно дуже м'якої тканини. Ленора не встигла й слова сказати як він тицьнув речі їй у руки і повідомив:
- Чекаю біля головного трапу вашого корабля. 
- Навіщо мені куртка у таку спеку і ці військові черевики? - здивувалася Ленора.
- Вночі холодно, - відповів він.
- Ми залишимось у пустелі на ніч? - жахнулася асонська принцеса.
- Нас запросили святкувати ніч чорного дракона, - усміхнувся привид.
- Офіцере ви не попередили. Я розраховувала повернутись сьогодні, - Ленора стояла в дверях своєї каюти, тримала черевики й куртку, дивилася на нього спантеличено.
- Попереджаю, - посміхнувся він, невинно кліпаючи віями, очі у нього дивовижно моторошно білі, - Одягайтеся у щось зручне, краще виїхати раніше. Проведу вам екскурсію планетою, - усміхнувся і втік, щоб вона не встигла задати йому ще якісь запитання.
Ленора дивувалася собі, як вона наважилася на цю поїздку. Оті побачила розгубленість лікаря й потайки сміючись із кумедної ситуації допомогла їй одягатися.
***
День сонячний та спекотний. Ленора зав'язала голову шовковою хустиною і вдягнула сонцезахісні окуляри відрегулювала на окулярах яскравість.
Привид у простому полотняному костюмі, у довгому чорному шерстяному плащі з широкими рукавами та великим каптуром, взутий у армійські черевики, чекав її сидячи на бампері військової чотирьохмістної гравітаційної машини. Він також вдягнув темні окуляри, що закривали йому пів обличчя, і ховали ті страшні, прозорі очі
Ленора оглянула чорну машину, її супутник зіскочив з бампера і люб'язно відчинив перед нею дверцята, запрошуючи сісти на місце водія.
- Це військова машина, я не впораюсь із керуванням, - сумнівалася Ленора
- Я поставив обмеження, вона зараз нічим не відрізняється від цивільної гравітаційної машини, - запевнив привид
- Це цілком ваше рішення посадити мене за кермо, - з погрозою сказала асонська принцеса.
- Я усвідомлюю, - сміючись відповів він.
- Я за вашу безпеку не відповідаю, - нагадала вона. А у голові пронеслося, "Що я верзу?"
- Я відповідаю за вашу безпеку, я це пам'ятаю, - посерйознішав привид, - Сідайте, нас чекають пригоди. 
  ***
Гравітатор летів над сірим піском. Ленора розібралась із керуванням. Машина була напрочуд слухняною. Асонка попросила зняти обмеження і збільшити швидкість. Гел не сперечався, але час від часу підтримував кермо, коли гравітав починав "підслизатися". Ленорі бракувало досвіду, та вона швидко вчилася. Силове поле навколо гравітатора стояло на мінімумі. Загалом фільтрувало пил та пісок. Висотомір тримав півметра над поверхнею. Ленора у захваті крикнула: 
- Я не знала, що військовими машинами так легко керувати!
Гел, притримав кермо, подивився на асонку, замилувався її обличчям. Коли великий корабель-шпиталь, і всі її підлеглі опинилися далеко Ленора скинула маску асонської принцеси і головного лікаря, а під маскою виявилася юна дівчина, яка жадала мандр, та пригод. Біле розкуйовджене волосся, веселий усміх, очі набули кольору блакиті і сяяли наче прозорі кристали на сонці. Хустина давно злетіла з її голови, окуляри вона закинула на заднє сидіння, насолоджуючись свободою, теплом зірки, і навіть пилом та піском. Гел усвідомив неочікувано що йому сподобалось у цій жінці усе, особливо коли вона відкривалась, віддаючись дорозі. Коли забула хто вона і відкинула усі правила та етикет, вбиті їй навіть не у розум, а у душу жорстким вихованням.
- А тепер зменшіть швидкість і паркуйтесь, там он, біля того іржавого залізяччя
Ленора здивувалася: 
- Навіщо?! Яке залізяччя? - сміялася вона, - То ж дерево!
Гел натиснув на регулятор швидкості. Гравітатор трохи занесло. Ленора з вереском втримала машину і вирівнявши спокійно завела її до того дерева, яке Гел назвав залізяччям. Придивилася до стовбура, покрученого чорного гілля:
   - Це справді залізна арматура! - Дівчина вистрибнула з гравітатора і підбігла до того, що усі у її таборі вважали засохлими деревами, - Це арматура!
Гел накрив гравітатор захисним полем, яке називалося дзеркалом, поле створювало екрани на які проектувалося те що було поза об'єктом. Гравітатор наче зник. Калтокієць  вистрибнув на "землю". Вийшов з-під того дзеркального поля. Повідомив як це роблять екскурсоводи, вказуючи на "дерево":
- Перший об'єкт нашої екскурсії - дерево, яке не дерево. Нержавіюча арматура. Інсталяція.
Ленора заклавши руки за спину оглядала дерево, наче музейний експонат:
- І що вкладається у зміст цієї інсталяції?
- Вплив часу на об'єкти, цивілізації і життя.
- Це сумна інсталяція, - Ленора повернулась до свого супутника. - І як ви, пане екскурсоводе, поясните походження цього залізяччя? Ви сказали про цивілізацію?
- Я краще проведу вас до музею, на жаль у нього дуже мало відвідувачів, один на сто років. І сьогодні це ви Леноро, - Гел взяв асонку за руку і повів до одного з барханів.
Йдучи по піску Ленора зауважила зручність черевиків, які мали підошву з легким гравітаційним полем. Йшла за ним наче слухняна дитина. Дивилася на його спину на довге біле волосся. Відчувала, чомусь, що може довіряти йому. Схаменулася, запитала:
- Ви якось загіпнотизували мене?
Він зупинився, озирнувся, поглянув на неї, зняв окуляри, і певне пожартував, бо посміхався хитро:
- Звичайно. А як інакше заманити у цей музей відвідувача. Ніхто у здоровому глузді не піде туди.
- Ні, - вона сама взяла його за руку, стисла холодні пальці, - Мені цікаво потрапити у ваш музей. Дивно, що я вам довіряю, але певне ви мене зачарували. Отже я буду зачарованою. 
Він розсміявся і потягнув її за собою до бархана, зупинився перед суцільною стінкою з піску. Торкнувся пагорба рукою, пісок осипався відкриваючи темну нору.
- Давно тут нікого не було, засипало геть усе, - витягнув із наруча невелику кульку, активував її, то був ліхтарик на гравітаційному поплавку з детектором руху. У вузький лаз довелося вповзати, Гел допоміг Ленорі, вона сміялася що давно не ризикувала розвідувати таємничі підземелля.
   Яскраве світло ліхтарика освітило велику кімнату. Ховалися у кутках маленькі тварини з довгими хвостами. Ленора підстрибнула злякано, коли пухнасте звірятко пробігло по її нозі. Та коли побачила те, що знаходилося навколо неї, забула свій страх перед щурами.
У кімнаті стояв великий дерев'яний стіл, навколо нього лежали і стояли стільці із спинками прикрашеними витонченою різьбою. Дерево потроху точили якісь комахи, у шухлядах стола зробили гнізда щури. Колись гладенька пластикова підлога потріскалася і вигнулася гнилими почорнілими клаптями. На стінах висіли потріскані темні рами, картини у них зотліли. Уздовж стін стояли шафи, наповнені пилом висохлих книжок, темніли жалюгідні каркаси диванів та крісел.
 - Пентхаус, - сказала Ленора. і не впізнала свій голос. У цій кімнаті він загубився у пилюці і зникав тліючи у часі.
 - Колись був, - погодився Гел, - Це кабінет, де засідали ті, хто прийняв доленосне рішення. На жаль, вони встигли втекти. Ми у центрі ділової частини міста, у найвищому хмарочосі який мав триста п'ятдесят поверхів, близько двох тисяч метрів, зі шпилем. Шпиль зламався.
- Це певне було давно, - запитувала вона оглядаючи кімнату. Намагалась уявити, як ту усе виглядало, за часів коли місто не було вкрито піском.
- Не зовсім, - відповів він, - Близько п'ятиста років минуло.
- Моєму батькові п'ятсот років, - задумливо сказала Ленора, - Дивно як швидко руйнується те, що покинуто людьми. І як усе змінюється. На Вуо напали?
- Іноді владці найгірші вороги для своє планети, - почав розповідати Гел, - У них не було ворогів, принаймні очевидних, зате у головах правителів зріли ідіотичні думки. Вони вирішили що їм потрібне універсальне обладнання для переформування планет без атмосфери. А коли таке обладнання створили. То виявилося, що його можна використовувати як зброю. Вчені не радили випробовувати установки у пустелі планети з атмосферою, а військові запевнили правителів, що це необхідно зробити, щоб дізнатися, наскільки сильно може руйнувати атмосферу це винайдення.
Під час випробувань, як завжди, щось пішло не так, та ще й ланцюговою реакцією, грунти згоріли за три дні. Океан випарувався, залишилися тільки киплячі болота. Врятували тільки тих, хто під час катастрофи опинився на верхніх поверхах хмарочосів. 
- Найстрашніша історія яку я почула у своєму житті, - шепотіла Ленора.
-  У десяти кілометрах звідси знаходився космодром. Ми будемо пролітати повз. Під час катастрофи не усі кораблі встигли піднятися. Під вогнетривкими злітними майданчиками горів грунт, вогонь знищив підземні комунікації, поле попливло, самі плити вивернуло. Люди бігли до своїх кораблів, на них горіло взуття. Скінчилось усе вогняним штормом.
Ленора подивилася на його юне обличчя: 
- Ви тут були, тоді коли усе це сталося?
- Йдемо, бо я мерзну, - він пішов до дверей за якими була темрява, але ліхтарик рухався за ним освітлюючи дорогу, Ленора поспішила за своїм екскурсоводом.
За дверима кімнати для засідань, коридор, чорна ліфтова шахта, напівзруйновані сходи. Під ногами скирипів бетон, шелестів та розпадався у пил папір, траплялися листи пластику. Ленора нахилилася, підняла клаптик пластикової газети. Міжгалактичною було написано про веселе свято врожаю, кілька рядків незнайомою мовою. Під текстом фотографія гарненької, усміхненої дівчинки, з величезними бантами-квітами на голові.
Гел взяв Ленору за руку, попросив: 
- Не губіться.
- Хіба що провалюсь кудись,  - пожартувала вона.
- Сходи і підлога досить міцні, але краще не треба зазирати до ліфтової шахти, - він обхопив її за плечі і відтягнув від провалля, темного, сповненого звуками, які створюються протягом та відстанню.
Ленора застигла у його руках, дивилась на нього, хотіла торкнутись його обличчя, тільки зараз зрозуміла, що він гарний, тільки очі прозорі відлякують. Схаменулася, відсторонилася, нагадала:
- Ви не відповіли на моє запитання.
- У той день я тут не був. Ми прилетіли пізніше. Супроводжували рятівників та медиків. Планета була огорнута паром і димом, усе чорне і земля і хмари. Ми облетіли міста на легких катерах, витягали тих хто врятувався у хмарочосах.
- Як вони не згоріли, не задихнулися?
- Будинки дуже високі, повітря на таких висотах розріджене, верхні поверхи зазвичай загерметизовані, з власним мікрокліматом, як на космічних кораблях. Бетон і блоки, з яких будували хмарочоси, виявився вогнетривким. Випадковий побічний ефект. Наче відчували. Вогонь, знищив усе на нижніх поверхах, але стіни встояли. А потім у вогняному штормі згорів кисень. І верхні поверхи залишилися майже неушкодженими. Навіть електрика якийсь час була.
- Місцеві племена - це ті, хто вижив? - запитала Ленора. Вона спіткнулася ледь не впала, і знову опинилася у його обіймах. Не розуміла чому їй подобається бути біля нього, розсміялася щоб приховати ніяковість, - Певне час звертатися один до одного по іменам, хоча б під час цієї екскурсії.
- Добре, і тримайся за мою руку, - посміхнувся він, - І ні, ти помилилась. Ті хто вижили не повернулися на Вуо, вони розселилися планетами Ради. Місцеві племена з'явилися близько двохсот років тому, вони не схожі на своїх попередників. Може просто прийшли.
Сходи скінчилися, дослідники опинилися у довгому коридорі, з безліччю дверей. Перші двері вели у велику кімнату. Ленора побачила пластикові корпуси якихось технічних пристосувань.
- Комп'ютери, - підказав він.
- Дивні, - прошепотіла вона провела пальцем по запиленій поверхні, намалювала дві крапки і посмішку, додала чубчик і вушка, пил піднявся обгорнувши її хмаркою, Ленора чихнула.
- Певний етап розвитку. Тут була цивілізація, яка розвинулась завдяки раннім контактам з прибульцями. А от комп'ютери вони намагалися розробити власні, паралельно користуючись закупленими на Пайрі.
Несподівано велика тінь знялася з місця, зависла над непроханими гостями.
Ленора заховалася за Гела, обійняла його зі спини, притулилась. Серце билося несамовито.
Тінь не рухалась. Калтокієць мовчки розглядав ту тінь, тінь розглядала його.