Космічний хробак Антон та Хрюнямавпа

Суглоб екзокостюму затріщав, коли я з силою шмякнув мокрою ганчіркою об підлогу. Ще й кредит не погасив, а він вже почав ламатися. Ох і не солодко ж доводиться простим хробакам із Каліопи. Я ж лише хотів підзаробити грошей. За що мені все це? Виявляється, останню фразу я вимовив вголос.

— Таке воно життя, Антоне...

Хрюнямавпа, у своєму неоновому комбезі, вовтузив шваброю біля сусідньої стіни.

Прополіскавши ганчірку у каламутній воді, я попрямував до іншої частини командного модуля. От зараз би опинитися на Батьківщині. Там якраз сезон дощів. Скрізь запах вологи. Влаштуватися б в пухкому грунті та потягувати коктейль з ароматом прілого листя. Я мрійливо зітхнув і продовжив терти підлогу. Натомість знаходжуся в мільйонах світлових років від будинку, мию палубу одного з крадених шатлів Великого Боса.

Неприємний скрегіт торкнувся сенсорів. Я скривився. Ось і ще одна несправність костюму. Скрегіт повторився і я підняв очі, придивляючись до стелі. Там, серед плетіння кабелів, хтось ховався.

— Гей, — привернув я увагу напарника, — там щось є. Я не дістану.

Хрюнямавпа поблажливо подивився на мою громіздку постать, а потім легко застрибнув на спинку командирського крісла. Потім, недовго думаючи, тицьнув у кабельний джгут держаком швабри. Раз, другий.

— Ми всі помремо! — заволав Хрюнямавпа, миттю відскочивши убік.

Насправді мій напарник ще той панікер. У будь-якій ситуації верещить, немов скажений. Проте, хлопець він не поганий.

Міцно стискаючи швабру, він спостерігав за павутинням, яке почало повільно розплітатися, поки не зупинилося на рівні мого візора. Очі зустрілися з невдоволеним поглядом фіолетового павука. Схоже, що в дротах був його дім.

— Вибач, друже, але бос наказав нам тут все прибрати.

Павук спустився нижче і повільно приземлився на панель управління. Тут вже у Хрюнямавпа увірвався терпець. З гучним криком він вмазав з усієї сили по панелі управління. Павук, не довго думаючи, швидко зістрибнув і, не обертаючись, помчав геть зі швидкістю світла (а то й швидше).

Тим часом напарник і не думав зупинятися, продовжуючи дубасити наосліп.

Несподівано кнопки на панелі управління засвітилися, а потім почулося мірне гудіння. Хрюнямавпа на мить завмер. Напевно набирався сил, тому що далі послідував очікуваний забіг з криками "ми всі помремо". Поки він гасав по всьому відсіку, я кинувся до виходу. 3 шипінням, шлюз закрився прямісінько перед моїм носом. Над входом замиготіла червона лампочка.

— Якого... — Почав я, відчуваючи вібрацію палуби.

Я звичайно мало чого розумію в шатлах, але схоже, що ця бляшанка вирішила зрушити з місця. Чесно кажучи, сьогодні я не був готовий до польоту.

— Мати Василева! — пролунало за спиною.

І тут я зрозумів, що у нас великі проблеми....

Шатл відірвався від землі і, з дикою швидкістю, попрямував у невідомому напрямку. Схоже ми зробили гіперпросторовий стрибок. Я навіть не здогадувався, що цей шмат заліза на таке спроможний.

Десь поблизу щосили волав мій напарник. А я не міг поворухнутися, адже був з силою притиснутий до палуби. Немов відчув на собі вагу мільйонсторінкової енциклопедії хробаків. Повірте, це не якась там брашурка з супермаркета.

Раптом, ми з силою у щось влетіли. Жбурнуло нас добряче. Я відлетів спиною до панелі приладів і, здається, на мить, втратив зір. Крізь крики Хрюнямавпа, я чув скрегіт металу і тріск розбиваючогося скла. 

Нарешті, запанувала тиша.

Деякий час я лежав не рухаючись, а прийшовши до тями, прийнявся вибиратися з під уламків транспорту. Добре, що мене не розчавило.

Неподалік пролунав стогін Хрюнямавпа. Нарешті, поряд з'явився його п'ятак. Занадто близько. Мої особисті кордони були порушені.

— Ми живі! — несподівано гукнув він і кинувся обійматися.

Я, як міг, відбивався від слини.

— Не надовго.

Ми все-таки розфігачили шатл Великого Боса.....

— Де це ми? — запитав я, нарешті відбившись від напарника.

Хрюнямавпа витер кров з розбитого п'ятака і, чухаючи потилицю, заходився озиратися. Швидко оцінивши обстановку, він тицьнув пальцем кудись мені за спину і з жахом виніс вердикт:

— Ми у повній дупі.

Я одразу обернувся. Налаштувавши візор, придивився. Поруч із деревом, з яким нам не пощастило зіткнутися, красувалася табличка з написом: «Якщо ви це читаєте, ми вам не заздримо. Пишіть заповіт, бо живими від нас ще ніхто не йшов».

Я знову подивився на Хрюнямавпа.

— Чорний Клан, — прошепотів він і енергійно провів ребром долоні по горлу.

Не складно здогадатися, що ми опинилися на одній із баз-астероїдів Чорного Клану. Найнебезпечнішої спільноти в галактиці.

І ми,не вагаючись, дали драпака крізь густі зарості дерев і кущів.

Я зупинився тільки на мить, щоб віддихатися. Нам точно потрібен план.

— Антоне! Дивись шо я надибав! — покликав Хрюнямавпа.

Я підійшов впритул до куща, з-за якого долинав радісний лемент напарника.

—Та тихіше ти, а то нас... Огооо!

Розсунувши гілки, я не повірив своїм очам. Нашому погляду став космодром, на якому стояли зорельоти різної класифікації.

— Глянь яка палиця!

Я подивився на напарника. Цікаво, чи є у нього клепка в голові?

— Ходімо.

Я схопив його за комір костюму і потягнув у бік транспорту.

Вже було рушив до найзвичайнісінького зорельоту, як раптом мене зупинив напарник. Він цілеспрямовано почав тягнути в протилежний бік.

— Та шо таке?! — не стримався я.

Тикаючи палицею в бік лакованого чорного зорельоту, з якимось золотистим візерунком, він скорчив розчулену мармизу й пропищав:

— Будь ласка, нумо візьмемо цей! Будь ласка, будь ласка, будь ласка...

Спочатку я був здивований, потім розлютився і, нарешті, зробивши глибокий видих, пояснив якомога спокійним тоном.

— Звичайно ні. Нам потрібно щось непомітне.

— Дивіться! Он там!

Ми різко обернулися на крики, що долинали у нас за спинами.

До нас наближався натовп не дружелюбно налаштованих гуманоїдів у чорних костюмах.