Частина 6 Розділ 7: Несподівана зустріч

   Несподівана зустріч
 

Отже, я змінив свій кислий вираз обличчя на більш-менш нормальний, і ми, весело перемовляючись, пішли до входу. Зайшовши у фоє клубу, Єва звернулася до мене:

— Алексе, зачекай трохи. Ми з Даною підемо попудримо свої носики.

Я хотів було спитати: «А тобі це для чого?», але махнув рукою, мовляв, ідіть. Рівно за хвилину підійшла Дана, а поруч із нею ще одна дівчина. Чи то в одежі, чи то без… Я придивився — а це Єва! Вона змінила свій одяг та, підморгнувши мені, каже:

— Я запам’ятала фасон одного одягу, який мені сподобався у вітрині. А щоб перевдягнутися, мені достатньо пари секунд. А тепер гайда на другий поверх!

Вирішивши  не відставати від дівчат, знайшов у меню свого комбінезона до десяти шаблонів зовнішнього вигляду на різні випадки. Вибрав щось більш-менш «клубне», змінивши колір і фактуру тканини. І от я такий крутий приєднався до дівчат и ми рушили до танцювальної зали.

До нас миттєво підійшов адміністратор ресторану й одразу запропонував найкращі місця. По центру, на невеликому підвищенні, стояв уже накритий стіл на чотирьох. З цього місця нам дуже добре було видно весь зал, так само як і зал міг спостерігати за нами. От тобі й прибули на станцію інкогніто на спецзавдання…

Пройшло десь зо дві години. Я встиг кілька разів потанцювати з Даною, і ми завжди були в центрі уваги. Я помітив дивну річ: на відстані до півтора метра від нас взагалі нікого не було, ніби навколо існував невидимий бар’єр. Це вже почало мене напружувати. Я нахилився до дівчат:

— Можливо, вже підемо звідси? Занадто багато уваги.

— Добре, — відповіла Єва, серйознішаючи. — Але є одне «але». Поглянь он на ту бокову стінку. Там, біля вікна, стоїть столик. За ним шестеро військових: дві дівчини та чотири хлопці. Вони проявляють чи то до нас, чи то конкретно до тебе підвищену цікавість. Навіть намагалися кілька разів підійти, але щоразу чомусь поверталися назад.

Я примружився, вдивляючись крізь напівтемряву клубу. Уважніше придивився до облич…Моє серце ледь не зупинилося, а потім почало шалено калатати, наче хотіло вискочити з грудей.

Дана та Єва миттєво розхвилювалися:

— Алексе, що з тобою? Тобі погано? Ми бачимо потужний стрибок адреналіну!

Я повільно видихнув, не зводячи очей зі столика біля вікна.

— Ні, мої дорогенькі. Мені добре. Мені як ніколи добре. Це… це мої друзі. Пішли до того столу.

Йдемо через переповнений зал, немов криголам крізь кригу. Люди інстинктивно розступалися перед нами, даючи дорогу, і пропускали вперед, до того самого вікна.

За столом нас теж помітили. Хлопці, побачивши, хто до них прямує, миттєво піднялися й вийшли з-за столу назустріч.

Не кажучи ні слова, ми всі п’ятеро — Стас, Андрій, Гарік, Серж і я, Алекс — просто зімкнулися в одне ціле. Обнялися міцно, по-чоловічому, так, як обіймаються тільки ті, хто пройшли разом крізь радість і горе. І в кожного по щоці прокотилася скупа, одинока сльоза.

Коли перші емоції трохи вщухли, до нас підійшов адміністратор, миттєво перехопивши ініціативу  звернувся до нього першим:

— Шановний, організуй нам окремий зал на нашу невелику компанію з дев’яти осіб. І зробіть це десь у тихому місці, найкраще в закритому апартаменті чи окремій залі.

Адміністратор шанобливо схилив голову, готовий виконати забаганку. Я нахилився до нього трохи ближче і тихо, але вагомо додав:

— І щодо меню: продукти тільки натуральні. Жодної синтетики. А також принесіть п’ять пляшок вашого найкращого вина.

Вся наша компанія рушила у вказаному адміністратором напрямку, не поспішаючи. Віка та Кріс, дівчата з нашої групи, з непідробною цікавістю та легкою заздрістю розглядали моїх супутниць, але розмову поки що ніхто не заводив. 

Коли  зайшли до окремої кіімнати, де вже був накритий стіл, всі шестеро моїх друзів зупинилися як вкопані, дивлячись на це багатство широко розплющеними очима. Білосніжна скатертина, кришталь, аромати справжньої їжі — для них це було щось із паралельної реальності.

— Алексе, ти що, банк пограбував? — першим порушив мовчанку Стас, не відриваючи погляду від столу.

Я розсміявся, розряджаючи обстановку: скажімо так, у мене зараз дуже добре оплачувана робота, тож я можу дозволити собі трохи розкоші. Пропоную для початку всім перекусити, випити гарного вина, а вже тоді почнемо розмови.

Всі почали розсаджуватися. До речі, додав я, ледь не забув представити вам моїх супутниць. Це Єва та Дана, мої найкращі подруги.

Я зробив паузу і подивився на Стаса: — І я хотів би відразу передати управління за цим столом тобі, Стасе. Будь ласка.

Він усміхнувся: — Ну звичайно ж, Стас! Куди ж без нього? — відповів він, і всі засміялися весело та щиро, мов греблю прорвало.

Поки вечеряли, точилися легкі розмови про все і ні про що. Але раптом Стас завмер з виделкою в руці. Він перестав жувати і здивовано запитав: — Чекай... Це що, натуральні продукти?!

— Так, — кивнув я спокійно. — А щось не так?

— Та ні... — Стас аж розхвилювався. Просто ми тут, в космосі, вже досить-таки давно, та жодного разу навіть і не бачили, а не те щоб куштували такі страви. Живемо тільки на синтетиці...

Я поклав руку йому на плече: — Стасе, пішли трохи відійдемо вбік, поговорити необхідно.

Відійшовши  присіли на диван у кутку залу. Я подумки попросив Єву закрити простір навколо мене та Стаса, щоб ніхто не міг нас прослухати. Єва миттєво створила невидимий купол тиші.

— Стасе, — почав я тихо, — я не можу тут розмовляти вільно, то й відмовчуюся при всіх. Зараз Єва нас трохи прикрила від прослуховування, які можуть тут бути. А взагалі, ми можемо десь зустрітися в іншому місці? Можливо ти знаєш надійні місця?

— Алексе, — відповів Стас, — немає такого місця, де ми всі можемо зустрітися й спокійно поговорити.

Я задумався та й відповів, що  сам щось придумаю, а тепер розкажи мені коротко, як довго ще вам служити?