Частина 6 Розділ 6: Незвичний шопінг Дани

Тільки но ми зібралися на вихід з готелю, як охорона чемно, але наполегливо запросила нас до рецепції. Робити нічого — ми пішли. Адміністраторка, вибачаючись  повідомила що :

— Оскільки ви гості нові та поки що нам не знайомі, а вчора ви… гм… погуляли добре, то необхідно сплатити ресторанний рахунок. Сума становить сімсот п’ятдесят тисяч кредитів.

Я зумів втримати обличчя, навіть коли Дана, миттєво увійшовши в роль, гримнула на мене:

— Алексе! Швиденько розрахуйся, ми спізнюємося по крамницях!

А тим часом  на нейромережу прилетів рахунок. Я глянув та й замовк, бо тільки за вино необхідно було сплатити по п’ятдесят тисяч за пляшку. Та й усі продукти були недешеві, бо це були найдорожчі натуральні страви, які я, власне, в основному й замовляв.

Я мовчки все проплатив. Транзакція пройшла миттєво. Адміністраторка, побачивши підтвердження оплати, задоволено усміхнулася:

— Дякуємо. А основний рахунок за номер вам прийде перед вашим від’їздом!

Ми вийшли на головну площу станції. Щось усі вони якісь однотипні, мов по шаблону зроблені. Мабуть, так воно і є, подумав я, адже головна функція цих станцій — зберігати заховані знання древньої раси, а не вражати архітектурними витребеньками.

Йшли втрьох, аж я раптом схаменувся і спитав у Єви:

— Слухай, а як же тобі бути? Ти ж… віртуальна проекція. Тобто хтось може пройти крізь тебе? Це викличе паніку.

— Не хвилюйся, Алексе, — заспокоїла вона. — Мене всі будуть обходити «десятою дорогою». Я впливаю на сприйняття оточуючих розумних на підсвідомому рівні.

— Ну, добре, — відповів я.

У мене вже почав зникати настрій. Необхідно шукати злочинців, думати про безпеку, а я тут прохолоджуюсь, граю роль «золотої молоді». Але раптом прийшла думка, що, можливо, це й на краще. Після того як була підірвана база номер сім, злочинці або заляжуть на дно на деякий час, або, навпаки, будуть приглядатися до всіх нових людей на станції. Наша епатажна поведінка — це найкраща наживка.

Отже, я йшов мовчки, злий сам на себе за такі шалені витрати. Але ж ніхто, крім мене, і не винний.

— Алексе! — раптом Дана відволікла мене від похмурих думок. — Для початку йдемо у крамницю та перевдягаємося відповідно до нашого… тобто мого статусу.

— Так, — відповів я, тяжко видихнувши, — цілком згоден. Пішли.

Я вже підозрював, що в крамниці мене теж будуть чекати великі витрати. Так воно і сталося.

Тільки  зайшли в торговий зал елітного бутика, як  підбігли дівчата, чи то консультанти, чи то стилісти. Вони підхопили Дану під руки та відразу потягнули вглиб крамниці, щебечучи про нові колекції.

Через пів години одна з консультанток підійшла до мене та повідомила, що пані Дана наказала мені негайно прийти до неї для затвердження вибору. Я вже йшов і відчував, що буде повтор учорашніх подій. Так воно і вийшло.

Я підійшов до примірочної, відсунулася штора, і від того, що я побачив, у мене зник увесь запас нормальних слів. Залишилися лише деякі вирази. Дівчата посадили мене в крісло, щоб я, типу, схвалював ті покупки, за які маю платити.

Так от, коли я побачив Дану… Вона була чи то зовсім гола, чи то не зовсім, але тканини було настільки мало, що різниці майже не було — чи вона є, чи нема. Я відразу почервонів, спочатку від сорому, а потім від злості.

Дана відразу все зрозуміла, глянувши на мене, та швидко по нейромережі передала повідомлення: «Сиди спокійно, спостерігай, коментуй, але ні слова більше!» Та, сміючись, додала: «Я відчуваю, що ти “спалиш усю контору”. Це остання мода в цьому секторі!»

А вголос вона захихотіла і грайливо запитала:

— Ну як, я тобі подобаюся? — і показала язика.

Я сидів, сопів і спостерігав. Але, що б на неї не вдягали, усе одно, як на мене, вона виглядала занадто відверто. Нарешті, коли на Дану накинули якусь напівпрозору накидку з мерехтливим ефектом, стало краще.

Заплативши пів мільйона кредитів за суперкруту одежу суперкрутого дизайнера Імперії, ми пішли до найдорожчого ресторану-клубу.

По дорозі я намагався щось виказувати Дані, буркотів про марнотратство, поки їй це все не набридло слухати. Вона зупинилася посеред вулиці, вперла руки в боки та й каже:

— Слухай, Алексе! А чого це ти вирішив перекладати вину за твої проблеми на мене?

Я відразу замовк, розгублений таким поворотом.

— Так-так, — продовжила вона. — Ось давай поглянемо на всі події з учорашнього дня. Тобі не сподобався колір яхти, ти відразу вирішив зробити мене дочкою багатих батьків. Відповідно до цього статусу ми поселилися в найдорожчому готелі. Потім ти вирішив випити чотири пляшки найдорожчого вина на станції та вечеряти найкориснішими й найдорожчими стравами. А цей одяг потрібен не мені, а нам для підтримки тієї легенди, що ти придумав для мене! Перераховувати ще?

Я почервонів. Крити нічим.

— Вибач, Даночко. Я не знаю, що це на мене найшло.

— А я знаю, що на тебе найшло, — раптом озвалася Єва. — Даночко, я тобі трохи пізніше роз’ясню причину такої поведінки.

І вона загиготіла. Не засміялася, а реально загиготіла якимось дивним смішком.

— Ну що? — спитала Єва. — Питання є?

І сама ж відповіла:  Питань нема. А тепер пішли гуляти в ресторан, а точніше, в крутий молодіжний клуб.

Як я потім дякував Богу, удачі, Єві та Дані, що затягнули мене в той клуб! Але все по порядку.