Частина 6 Розділ 5: Космічна станція № 10

Легенда прикриття

Наш вихід з гіперпростору був зафіксований сканерами космічної станції. Наші радари миттєво відчули скануючі промені й доповіли, що нас знайшли та визначили тип і назву корабля, адже всі ці дані були записані спеціально для таких моментів.

Офіційно ми були міжзоряною прогулянковою яхтою «Зоряна Грація». Так до нас і звернулися диспетчери станції:
— «Зоряна Грація», назвіть ваші цілі і що ви бажаєте?

Я відповів максимально безтурботним тоном:
— Ми з дівчиною вдвох подорожуємо зірковими шляхами та намагаємося добре провести час. Сподіваємося, що у вас є гідні готелі, в яких нам захотілося б трішки відпочити від космосу.

Нам відповіли, що «дорогим гостям» завжди раді, та повідомили, що на нас чекає причал № 1. Туди ми й попрямували.

Ми вийшли на палубу в легких космічних скафандрах, адже це був відкритий простір доку. За кілька десятків метрів відкрився шлюз, запрошуючи нас на територію бази. Я окинув швидким поглядом причал, де ми пришвартувалися, і остовпів. Я міг припустити все, що завгодно, на місці нашого корабля, але те, що я побачив, просто шокувало. Це була невеличка, але неймовірно пафосна яхта, розмальована в кислотно-рожеві, жовті та зелені кольори. І бог знає, у які ще візерунки.

Я подумки сказав своїй супутниці:
«Дано, я відмовляюся від такої яхти! Ти ж не хочеш, щоб мене засміяли мужики всієї станції? Отже, швидко міняємо легенду».

«Яку?» — спитала вона.

«Ти — дочка багатих батьків, маєш свою яхту, а мене підхопила на борт як “бойфренда” або альфонса, щоб я тебе розважав і був у тебе на побігеньках».

«Добре», — раптом швидко згодилася Дана. — «Ти сам цього захотів. Тобто розважаєш мене, будеш у мене на побігеньках і взагалі я тобою потикатиму. Ти слухаєшся мене та виконуєш накази».

«Добре», — згодився я, навіть не маючи жодного уявлення, в яку дурню я влип.

Раптом Дана змінилася. Вона випросталася, стала стрункішою, погляд зробився незалежним і навіть трохи зневажливим. Я миттєво відчув себе в чомусь винним перед нею.

Потім вона гучно сказала, звертаючись нібито до мене, але так, щоб почули випадкові перехожі та працівники доку:
— Ти куди преш попереду мене?! Ближче ніж на крок до мене не підходь! Підійдеш тільки тоді, коли відкриватимеш переді мною двері. Вчиш тебе, вчиш, і все без толку! Мабуть, залишу тебе на цій станції, а собі знайду щось більш придатне.

Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але вона знову гаркнула:
— Нумо, швиденько доганяй! Відчуваю, що сьогодні тобі буде непереливки.

Я, вже нічого не розуміючи, підтюпцем побіг за нею до вікна реєстрації приїжджих. Єва тим часом швидко виправила наші електронні документи згідно з новою легендою.

У Дани поважно переглянули документи й ввічливо побажали гарного відпочинку. А на мене навіть уваги не звернули, тільки гримнули:
— Давай, рухайся швидше, не затримуй чергу!

Щойно ми вийшли з приміщення митниці, як прямо перед нами зупинився розкішний глайдер. Відчинилися двері, і якийсь стюард (так я подумав, бо форма в нього була дуже схожа на земних лакеїв) запросив нас усередину. І справді, як тільки він всадив нас на задні сидіння, сам сів попереду й сказав:
— Поїхали.

Водія не було, працював автопілот.

Я хотів було прослухати думки стюарда, але відразу відкинув цю ідею, бо можна було реально засвітитися. Єва прикрила нас спеціальним полем, щоб ніхто не зміг виявити наші парапсихологічні здібності, але й самим необхідно було бути обережними.

Дана всю дорогу їхала мовчки, з гордо піднятою головою, а я якось щулився й перетворився на незграбного хлопчика.
«Оце так накрило мене», — подумав я. — «Що це було?»

Аж раптом схаменувся: Єва! Зараза така, взяла та й придавила мене трохи своїм потужним псі-полем, щоб я виглядав менш упевненим.

Мені відразу стало весело.
«Ой, ці дівчата… Отак мене розіграли».

Але вигляду я не подав, що вже їх розкусив. Подумав:
«Добре, буде ще й на моїй вулиці свято».

Але не сталося, як гадалося.

Заселення в готель

Ми під’їхали до готелю найвищого класу, величезної світлої будівлі зі скляним фасадом. Нас уже чекали. Глайдер плавно зупинився біля входу, і майже одразу з’явився швейцар-андроїд у бездоганній формі. Він відчинив дверцята саме з боку Дани, низько вклонився і чемно запросив її вийти.

Адміністратор, теж андроїд, уже чекав біля стійки реєстрації. Узявши документи лише в Дани, він на мене кинув швидкий, байдужий погляд. Я ж зробив вигляд, ніби нічого не помітив, і знову підтюпцем поплентався слідом за Даною.

Вона йшла впевнено, з гордо піднятою головою, наче цей готель був збудований спеціально для неї. Мармурова підлога тихо відлунювала її кроки, кришталеві люстри заливали хол м’яким світлом. Я тримався трохи позаду, відчуваючи себе тінню при її яскравому силуеті.

Нас провели до номера, розкішного, майже королівського. Простора вітальня з панорамними вікнами, дорогі тканини, приглушене світло, запах свіжості. Тут було все, щоб людина почувалася володаркою світу. Чемно попрощавшись і побажавши приємного відпочинку, працівники готелю безшумно зникли за дверима.

Я залишився стояти посеред цього багатства, добре розуміючи: цей номер, як і весь цей вечір, належить не мені. Я лише кавалер за обставинами. Тінь при світлій постаті Дани.

Ми залишилися вдвох. Тільки-но я хотів щось сказати й розслабитися, як раптом знову почув жорсткий голос Дани:
— Алексе! І що то було? Чому мені довелося при сторонніх людях робити тобі зауваження? Алексе, ти чого стоїш? Швиденько допоможи мені роздягнутися та прийняти ванну! Алексе, де мій халат і капці? Алексе, та що ж оце ти такий повільний?!

Я не витримав. Повернувся і хотів щось сказати, мабуть, досить різке. Та коли глянув на Дану, побачив, як вона буквально корчиться від сміху. Витираючи сльози, вона сказала:
— Алексе, Алексе! І звідки ж ти взявся такий незграба?