Частина 3 - Розділ 8: Золотий квиток

Вийшовши на жваву вулицю торгового кварталу, я на мить зупинився. Адреналін від покупки почав спадати, поступаючись місцем голоду та втомі. — Ну і що тепер будемо робити? — спитав я у Дани. — Скоріше за все, — відповіла вона своїм спокійним голосом, — тобі необхідно пообідати. Рівень глюкози падає. А вже потім будемо вирішувати інші питання.

Далеко йти не довелося. За кілька десятків метрів височіла двоповерхова прозора будівля, крізь стіни якої було видно людей, що сиділи за столами. Це виглядало як непогане місце.

Я зайшов усередину і відразу зрозумів, що перший поверх — не для мене. Там було надто галасливо, вільних столиків не було зовсім, а підсідати до незнайомців бажання я не мав. Хотів було йти на вихід, аж раптом помітив, як деякі люди цілеспрямовано піднімаються на другий поверх. Там теж були столи, але людей було значно менше, і атмосфера здавалася більш діловою.

"Цікаво, — подумав я. — Щоб то воно значило?"

Вирішивши ризикнути, я піднявся сходами. Тут дійсно було спокійніше, але не було видно жодного дроїда-офіціанта. Тож я попрямував до довгої барної стійки і сів на високий стілець.

До мене підійшов бармен — кремезний чоловік, який протирав келих. — Вітаю. По якому питанню завітав? — спитав він, оцінюючим поглядом скануючи мій новенький комбінезон.

Я хотів було відповісти просто: "Пообідати", але вчасно схаменувся. Тут явно панували інші правила, і я не хотів знову виглядати ідіотом. — Знаєш, — чесно сказав я, — я тут новачок. Нічого не знаю, вперше в цьому барі.

Бармен несподівано широко посміхнувся. — А, тоді зрозуміло! Чесність я поважаю. Давай я наллю тобі пива та й поговоримо, я люблю розмовляти з новими людьми.

Поки він наповнював келих бурштиновою рідиною, я дізнався багато цікавого. Виявилося, що цей заклад — не просто їдальня. Другий поверх слугував неофіційною біржею праці. Тричі на день сюди приходили представники торгових гільдій, капітани кораблів та голови загонів найманців, щоб оголосити список вакансій.

— То чого ти шукаєш? — спитав бармен, ставлячи переді мною пиво. — Я хочу виїхати з цієї станції, — відповів я, зробивши ковток. — Чекаю на пасажирський транспорт.

Бармен похитав головою, ніби я сказав дурницю. — Е, хлопче... Довго будеш чекати. Це ж вантажно-перевалочна станція. Пасажирський транспорт сюди заходить рідко, раз на десять днів. І, наскільки я знаю, останній рейс був учора.

Я спохмурнів. Десять днів? За десять днів "Чорна Зірка" знайде мене, розбере на органи і продасть залишки. Бармен, помітивши мою реакцію, нахилився ближче. — Слухай, ти можеш найнятися на роботу на будь-який транспорт. Є такі наймачі, що набирають людей суто на один рейс, щоб закрити дірку в штаті. А там, на іншій станції, зійдеш і будеш вільний.

— А чом би й ні? — подумав я. Це дійсно був вихід. Легальний спосіб зникнути, та ще й грошей заробити. — Це гарна ідея, — сказав я вголос.

Бармен налив мені ще один келих. — Яка в тебе спеціальність? — спитав він. — Інженер-ремонтник, — відповів я, трохи вагаючись, чи варто казати правду. — Четвертого рангу.

Очі бармена округлилися. — Та ти що? Четвертого? Хлопче, тобі сьогодні просто неймовірно пощастило!

Він витер руки рушником і кивнув кудись у куток залу. — Зараз має прийти капітан одного важкого вантажного транспорту. Йому терміново, просто "на вчора", потрібен інженер. Хоча б третьої категорії. У нього там якась халепа сталася, а без профільного спеца порт не дає дозвіл на виліт. Він просив мене: якщо хтось знайдеться, нехай зачекає. Він погодиться на будь-які умови, бо графік горить, штрафи капають.

Я відчув, як серце закалатало швидше. Це був мій шанс. — Я зачекаю, — твердо сказав я.

Тільки-но ми закінчили розмову, як важкі двері відчинилися, і в зал увійшов чоловік. Це був справжній космічний вовк. Високий, широкоплечий, з обвітреним обличчям, вкритим мереживом дрібних шрамів. Його важкі кроки відлунювали в тиші залу, а погляд сірих очей був гострим, як лезо плазмового різака.

Він підійшов прямо до стійки. — Ну що? — спитав він у бармена хрипким голосом, в якому відчувалася звичка віддавати накази.

Бармен кивнув у мій бік. — Це той, хто тобі потрібен, капітане. Інженер-ремонтник четвертої категорії.

Капітан різко повернувся до мене, оцінюючи мене з ніг до голови одним поглядом. — Раз ти сидиш і чекаєш на мене, то ти згоден попрацювати у мене і на мене? — прямо спитав він. — Так, — коротко відповів я, витримуючи його погляд. — Тоді швидко до діла. Час — це кредити, а я зараз втрачаю і те, і інше. Де твої речі? Де їх забирати?

Я посміхнувся, поплескавши по своєму новому бронекостюму. — Все своє ношу з собою.

В очах капітана майнула іскра поваги. — Чудово. Не люблю зайвого мотлоху. Тоді — вперед на корабель, а там вже й поговоримо про деталі та оплату.

Він розвернувся, навіть не чекаючи моєї відповіді, і рушив до виходу на балкон. Я кинув бармену швидке "Дякую" і поспішив за своїм новим роботодавцем.

На балконі нас вже чекала пасажирська гравіплатформа. Капітан ввів код доступу, ми сіли, і машина з тихим гудінням зірвалася з місця. Вітер вдарив в обличчя, коли ми на великій швидкості полетіли в бік космодрому. Унизу миготіли вогні станції, яку я так прагнув залишити. Попереду мене чекав корабель, нове життя і невідомі пригоди.