Частина 3 - Розділ 7: Втеча

Після того як нічний гість пішов геть, а тихе гудіння його граві-приводу затихло вдалині, я вирішив трохи відпочити. Руки ще тремтіли від напруги. Я витягнув чіп, який залишив Грізлі, і вставив його в свій зчитувач, щоб перевірити баланс.

На екрані висвітилася сума: 100 000 кредитів.

У мене перехопило подих. Мене кинуло в жар, а потім холодний піт пробіг по спині. Сто тисяч. За одну ніч. Це була астрономічна сума для простого механіка. Але разом із ейфорією прийшло чітке, холодне розуміння: такі гроші не платять за ремонт. Такі гроші платять за мовчання.

Думки почали гарячковий танок у моєму мізку. — Дано, що ти скажеш? — подумки звернувся я до ШІ. — Мабуть, думаєш про те саме, що і я, — відповіла вона без звичних емоцій, суто аналітично. — Необхідно терміново валити звідси. І не стільки від Грізлі, скільки від його господарів. Якщо він провалить завдання, вони прийдуть по ланцюжку до нас. Якщо він виконає завдання — вони можуть прибрати свідків.

Я підійшов до Карла. Старий сидів на ящику, все ще стискаючи дробовик, і дивився в одну точку. — Діду, що будемо робити? — тихо спитав я. — Кидай це все та й поїхали звідси світ за очі!

Карл підняв на мене втомлені очі. — Ні, — твердо відповів він. — Вдвох нам не вдасться втекти. Ми занадто помітні. А от по одному — цілком можливо. Я залишуся. Це моя станція, мої люди тут. Я зможу залягти на дно. Та й в мене є секретна хованка в якій я можу сидіти довго хоч рік хоч десять, Як це так,здивувався я, та отак посміхнувся старий В мене є стара але робоча кріо-капсула в якій я можу безпечно поспати кілька років а от тобі необхідно терміново зникати.

Він окинув мене поглядом і раптом засміявся, хоча сміх вийшов сумним. — Речей в тебе практично немає. Тестер мій, та й тобі він тобі не потрібен з твоїми-то талантами.

— Цілком згоден з тобою, — відповів я. Я покрутив у руках чіп з грошима. — Давай я тобі трохи відсиплю грошей. Тобі знадобиться, щоб пересидіти тихі часи.

— Та ні, не потрібно, — відмовився Карл, відштовхуючи мою руку. — Ти і так мене витягнув з боргової залежності. А тобі на новому місці кредити будуть потрібні як повітря. Документи, житло, обладнання... Забирай усе.

Він встав і підштовхнув мене до виходу. — Так, все, давай. Швидко забирай свої речі і вперед.

— Та ні, — зупинив я його. В голові визрів план. — От якраз всі мої речі нехай так і лежать. Розкидай трохи інструменти, залиш мій комбінезон на стільці. Нехай виглядає так, мовби я отримав купу грошей і пішов десь по станції прогулятися. Горілки випити, до дівок сходити, ну і таке інше. Типу на пару днів вирішив відірватися!

Карл зрозумів мою думку і схвально кивнув. — Розумно. "Молодий дурень отримав шалені бабки і пішов у запій". Це дасть тобі фору в два-три дні, поки хтось почне ставити питання.

Я  напустивши на себе вигляд безтурботного гульвіси,  спокійно вийшов за ворота і, не ховаючись, попрямував до внутрішнього ліфту, щоб піднятися на "чисті" рівні — туди, де сяяли вітрини крамниць, гриміли бари та вирувало життя, про яке в нашому секторі тільки мріяли.

Шопінг на виживання

Я ще ні разу не піднімався на цей рівень. Зазвичай такі, як ми з Карлом — "мазутні пацюки" — не пхали сюди носа, щоб не дратувати охорону та заможних клієнтів. Але сьогодні в моїй кишені лежав чіп із сумою, яка відкривала будь-які двері.

Ліфт м’яко зупинився, і двері роз’їхалися, випускаючи мене в інший світ. Тут пахло дорогими парфумами, синтетичною кавою та озоном.

Я одразу почав вирішувати нагальні питання. — Дано, мені потрібен план евакуації, — подумки скомандував я, роздивляючись навколо. — Знайди, які кораблі відлітають найближчим часом. І ще — забронюй мені номер у хорошому готелі, відкрито, на моє ім’я. Нехай думають, що я тут. А паралельно — зніми ще один номер, скромніший, в іншому кінці сектора, під фальшивим ID. Там я буду ночувати насправді. — Прийнято, Алексе. Готель "Золота Комета" — бронь підтверджена. Мотель "Тиха Гавань" — номер 404, код доступу вже в тебе.

Йдучи вулицею, я роздивлявся вітрини. Чого тут тільки не було! Дорогі тканини, ювелірні вироби з астероїдного кришталю, новітні гаджети. Першим ділом я зайшов у перукарню. За пів години робот-стиліст привів мою кудлату голову в порядок. Тепер з дзеркала на мене дивився не замурзаний механік, а цілком пристойний молодий чоловік.

Далі я зайшов у крамницю одягу. Рука потягнулася до стильної куртки з терморегуляцією, але я вчасно зупинив себе. — Навіщо він мені? — подумав я, відкидаючи тканину. — Якщо доведеться тікати, цей одяг мене не захистить ні від вакууму, ні від бластера.

Я вийшов і попрямував далі, поки не побачив вивіску "Арсенал: Зброя та Спорядження". — Оце вже краще, — прокоментувала Дана. — Заходь і хоч прицінись, що там і по чому.

Сказано — зроблено. Я опинився посеред величезної зали. Навколо, по колу, стояли прозорі прилавки, підсвічені холодним неоном. Чого там тільки не було! Пістолети, імпульсні гвинтівки, плазмові різаки, гранати... А ще купа обладнання, про призначення якого я навіть не мав уяви, попри всі свої інженерні бази.

Раптом мою увагу притягнув стенд-вітрина з різними скафандрами. Вони стояли як лицарські обладунки: від легких пілотських комбінезонів до важких екзоскелетів для десанту. — Ото я зайшов за правильною адресою, — подумки посміхнувся я.