Частина I. Космічні безхатченки Розділ 1. Вакансія мрії

Червоний пластик диплома приємно холодив, якщо прикласти його до лоба. Це була, мабуть, єдина користь від відзнаки за п’ять років безсонних ночей, складних розрахунків опору матеріалів та вищої математики.

Алекс гірко всміхнувся і кинув «корочку» на стіл в кав’ярні на Хрещатику. Тут зібралася п’ятірка друзів, які разом гризли граніт науки в одному з київських вишів.

— Не кидай, — буркнув Андрій. — Злякаєш удачу... Хоча яка, до біса, удача? Ми вже пів року як «еліта нації» — безробітні інженери. А я вчора ледве не влаштувався кур’єром. І знаєш що? Мене не взяли. Сказали, що я занадто розумний, буду ставити зайві питання.

За столом сиділи п’ять молодих, здорових хлопців: Алекс, Стас, Андрій, Ігор та Сергій. Їхні амбіції розбилися об сувору реальність ринку праці. Алекс, найкращий випускник технічного факультету, людина з високим IQ, почувався найдурнішим серед них. Бо досі вірив, що його знання комусь потрібні.

— Є тема, — раптом порушив мовчанку Стас. Він завжди був найавантюрнішим із них, хоч і вчився на трійки.

Він витягнув смартфон і тицьнув екраном у центр столу. — Дивіться. Рекрутери шукають людей. Вимоги прості: здоров’я як у бика, вік до сорока, відсутність судимостей. Робота важка, вахтовий метод, вахта - пів року.

— І що по грошах? — скептично запитав Алекс. — Мінімалка і грамота в кінці?

— Двадцять тисяч, — тихо сказав Стас

— Гривень? — пирхнув Андрій.

— Доларів. За вахту. Плюс повне забезпечення: харчування, одяг. Якщо продовжиш контракт — бонуси.

За столом запала тиша. Така сума могла вирішити всі їхні проблеми одним махом: квартири, машини, старт власного бізнесу.

— Це розвод, — резюмував Алекс, вмикаючи критичне мислення. — Або на органи продадуть, або наркотики возити.

— Та які органи? Офіційна фірма, ліцензія, контракт. Я дзвонив, — Стас озирнувся, ніби повідомляв державну таємницю. — Сказали, це щось типу буріння в екстремальних умовах. Може, Арктика, може, якась пустеля. Їм начхати на диплом, головне, щоб руки не з дупи росли й серце працювало мов двигун.

Відчай знайти достойну роботу та магія числа "20 000" зробили свою справу. Вони подзвонили просто з бару. Голос на тому кінці був сухим, діловим і байдужим. Ніяких умовлянь. Хочете? Проходьте медкомісію. Не хочете? До побачення черга стоїть.

Наступні три дні промайнули як у тумані. Медкомісія була від наймачів тому така прискіплива: генетичні тести, витривалість під навантаженням. Алекс пройшов усе ідеально. Його результати тестів на реакцію та когнітивні здібності змусили лікарів перезирнутися, але тоді він не надав цьому значення.

І ось вони у вербувальному пункті, що нагадував мурашник. Близько сотні чоловіків — різного віку, але всі міцні, жилаві. Були й жінки спортивної статури.

Автобус із тонованими вікнами відвіз їх до окремого терміналу аеропорту, де вже на них чекав чартерний літак із розпізнавальними знаками невідомої авіакомпанії. За кілька годин польоту борт пішов на посадку.

— Де ми? — прошепотів Андрій, спускаючись трапом.

Навколо, скільки сягало око, простягалася пустеля. Розпечений пісок, тремтяче повітря і жодного натяку на цивілізацію, крім величезної бетонної смуги та гігантського ангару, що виблискував металом вдалині.

— Схоже на Неваду. Або Австралію, — припустив Алекс, мружачись від сонця. — Хлопці, це виглядає серйозно і реально пахне грошима.

Ворота ангару розчинилися беззвучно, немов паща велетенського кита, ковтаючи натовп новобранців. Всередині було прохолодно і пахло озоном. Щойно останній із них переступив поріг ангару як важкі герметичні стулки зійшлися за спинами.

Алекс напружився. Інженерне чуття підказувало: конструкція воріт була надто... досконалою. Жодних швів, жодних видимих механізмів. Матеріал був дивним — матовим, не схожим на жоден із відомих йому металів.

Раптом підлога в центрі ангару здригнулася і почала опускатися, формуючи ідеально рівний пандус у підземелля.

— Просимо слідувати за вказівниками, — пролунав приємний жіночий голос із прихованих динаміків. На підлозі спалахнула зелена лінія. Колона рушила вперед.

Внизу на них чекав сюрприз. Уздовж широкого коридору шеренгою стояли дівчата. Високі, стрункі, у комбінезонах сталевого кольору, матеріал одягу ніби жив своїм життям, злегка переливаючись.

— Ого, оце сервіс! — вигукнув якийсь здоровань. — Гей, лялечко, а ти входиш у соцпакет? Він простягнув руку, щоб ущипнути найближчу дівчину.

Реакція була нелюдськи швидкою. Дівчина навіть не змінила виразу обличчя, її очі залишилися спокійними. Короткий рух, сухий тріск розряду — і здоровань упав на коліна, в судомах хапаючи ротом повітря.

— Руки тримайте при собі, шановні, — холодно промовила вона. — Рухаємось далі.

Їх завели до зали з рядами зручних крісел. Перед ними на підвищенні стояли чоловіки в таких самих дивних комбінезонах.

— Вітаємо в нашій корпорації шахтарів, — почав один із них владним голосом. — Ви їдете в зону з агресивним середовищем. Тому — обов'язкова імунізація.

Дівчата-охоронці рознесли таці з пластиковими стаканчиками, наповненими густою помаранчевою рідиною. — Пити всім! Хто відмовиться — контракт розривається, — пролунала команда.

Алекс понюхав рідину. Пахло м'ятою і якоюсь хімією. Він вагався, але друзі вже пили. Алекс теж перехилив стаканчик. Смак був терпким але терпимим, пити можна подумав Алекс.

— Зайняти місця та пристебнути паски безпеки. Ми спускаємось на нижні горизонти.

Алекс сів в крісло,. м'яка оббивка крісла обійняла тіло, паски автоматично натягнулися. "Чому мені так хочеться спати?" — промайнуло в голові. Повіки налилися свинцем. Він подивився на Стаса — той вже куняв.

Крісла почали повільно відхилятися назад, переходячи в горизонтальне положення. З підлокітників вистрілили додаткові фіксатори, намертво притискаючи кінцівки. Алекс хотів крикнути, але язик не слухався. Останнє, що він побачив — як стеля розходиться, відкриваючи чорне черево вантажного відсіку космічного корабля, але Алекс вже спав.