— 4 —

З кожним днем Дайрон все більше часу проводив з Еланіс. Вона була мудрою, доброю та рішучою. А ще неймовірно красивою. Її розповіді про космос та подорожі захоплювали його. Дайрон розумів, що він і половини того не бачив, що за своє життя встигла побачити Еланіс. Поступово він почав усвідомлювати, що відчуває до неї щось більше ніж просто захоплення.

Це відчуття не було різким чи несподіваним — воно підкрадалося повільно, майже непомітно, як світло зірки на світанку. Дайрон ловив себе на тому, що шукає Еланіс поглядом ще до того, як усвідомлював це, що її присутність заспокоює його сильніше за будь-які слова підтримки, які він звик говорити іншим. Поруч із нею він дозволяв собі бути не лише капітаном, не лише тим, хто завжди мусить знати відповідь, а просто людиною, яка дивиться в небо й відчуває щось живе всередині. Він давно вже такого не відчував.

Еланіс теж помічала зміни в собі. Її погляд довше затримувався на ньому, усмішка ставала теплішою, коли їхні розмови торкалися не маршрутів і зірок, а особистих виборів, спогадів і того, що кожен із них називав домом. Вона бачила в Дайроні не лише капітана дослідницької команди, а чоловіка з внутрішнім стрижнем, який ніс відповідальність без скарг і не втрачав людяності навіть на краю відчаю.

Вони часто стояли поруч мовчки, спостерігаючи, як сонце Аваріеля повільно хилиться до обрію, і в цій тиші було більше сказано, ніж у довгих діалогах. Між ними виникла тонка, але відчутна близькість — така, що не потребувала поспіху чи гучних слів. Це було взаємне розуміння, спокійна впевненість у тому, що вони дивляться в одному напрямку, навіть якщо їхні шляхи раніше знаходилися у різних зоряних системах.

Дайрон усвідомлював: це не тимчасова ілюзія, народжена небезпекою. Це було щось зріле й справжнє, що виникло між двома дорослими людьми, які вже знали ціну самотності. І, дивлячись на Еланіс у м’якому світлі чужої зірки, він уперше за довгий час подумав, що космос може не лише забирати, а й несподівано дарувати.

Коли корабель був майже готовий до запуску, перед екіпажем постав вибір: повернутися додому або залишитися разом з ліріанами й полетіти на їх планету. Дайрон думав недовго. Він хотів бути з Еланіс. Але чи захоче вона бути з ним?

Їхня розмова стала неминучою — не різкою, не драматичною, а спокійною й чесною, такою, як буває між людьми, що вже не бояться називати речі своїми іменами. Вони сиділи неподалік станції, де світло від ліхтарів лягало на землю м’якими тінями, і шум працюючих систем здавався далеким.

— Ми не можемо вдавати, що цього немає, — сказав Дайрон першим, дивлячись не на неї, а на горизонт. — Мій корабель скоро буде готовий. Моя команда хоче додому. І я… я знаю, що маю перед ними відповідальність.

Еланіс мовчала кілька секунд, а потім спокійно відповіла:

— Я знала, що ти це скажеш. Ти з тих, хто не тікає від обов’язку. Саме тому ти мені й близький.

Він повернувся до неї, і в його голосі не було сумнівів — лише втомлена, доросла відвертість.

— На Землі мене нічого не тримає. Ні родини, ні друзів. Усе моє життя — це космос. Я завжди був у дорозі. Але вперше… — він злегка усміхнувся, — мені не хочеться летіти додому. Хочеться залишитись з тобою, Еланіс.

Еланіс уважно подивилася на нього, ніби зважувала не слова, а саму його суть.

— Я теж хочу бути з тобою, Дайроне, — сказала вона прямо, без прикрас. — Але не так. Не ціною того, що ти залишиш людей, які тобі довірили своє життя. Якщо ти підеш, покинувши їх, я не зможу поважати цей вибір. І себе — теж.

Він кивнув. Саме цього він і боявся… і водночас знав, що вона має рацію.

— Я не піду так, — відповів він тихо. — Я піду лише тоді, коли знатиму, що вони впораються без мене.

Рішення визріло не за одну ніч. Дайрон говорив із командою — чесно, про все що відчував. І почув у відповідь не осуд, а розуміння.

— Ти завжди вів нас правильно, — сказала Тара. — І якщо хтось із нас заслужив право обрати власний шлях — то це ти.

— Ми не загубимось, — додав Ірвін, вперше без сарказму. — А ти… ти зараз маєш вигляд людини, яка знайшла щось своє.

Коли він повернувся до Еланіс і сказав їй, що команда його підтримала, вона довго дивилася на нього, а потім зробила крок назустріч.

— Тоді це інше, — тихо мовила вона. — Тоді ти не тікаєш. Ти робиш вибір.

Вони стояли поруч, не поспішаючи торкатися одне одного, але між ними вже не було невизначеності. Дайрон знав: попереду — не спокій і не просте життя, а інший шлях, інше життя, інша планета. І вперше за багато років він відчув, що тепер в нього з’явиться справжній дім.

І ось настав момент, коли двигун полагодили і команда «Вентуса» збиралася відлітати. Прощання вийшло зворушливим і дуже теплим.

— Ти дійсно залишишся? — спитала Тара, дивлячись на Дайрона, що стояв поруч з Еланіс. Тара досі не вірила, що він вирішив не повертатись додому, що він обрав новий дім.

Дайрон кивнув, його обличчя виражало спокій.

—  Так, я залишусь з Еланіс. Тепер це мій світ. З нею я бачу ціль, своє майбутнє. А там, на Землі… залишилися лише сумні спогади.

Решта команди, хоч і вже почали сумувати за Дайроном, але розуміли, що тут він буде щасливим. А Дайрон був певен, що Тара стане кращим капітаном для корабля, аніж він. Тож без сумнівів віддав їй управління. Коли «Вентус» піднявся в небо, Дайрон стояв поруч з Еланіс, дивлячись, як корабель зникає в небі.

— Ти впевнений, що готовий до нового життя? — спитала вона.

— Я завжди був готовий, — відповів він, усміхаючись. — Просто не знав, коли ти з’явишся.

Так, завдяки зламаному двигуну і раптовій космічній допомозі, почався новий розділ у житті Дайрона — на інший планеті і серед тих, хто став йому новою родиною.