— 2 —

Корабель увійшов в атмосферу планети за кілька днів, і цей політ здався команді нескінченним: корпус здригався, прилади миготіли попереджувальними сигналами, а за ілюмінаторами проступали перші обриси нової планети. Вона виглядала гостинно: пишні ліси вкривали поверхню густими зеленими масивами, блакитні озера виблискували між пагорбами, а м’яке світло її зірки огортало ландшафт спокійним, майже заспокійливим сяйвом. Посадка була жорсткою, але «Вентус» витримав, важко осівши на ґрунт і здригнувшись востаннє, немов видихаючи напругу. Коли команда вперше вийшла назовні, її вразила тиша — глибока, майже нереальна, без звичних звуків техніки чи живих істот. Повітря було свіжим і теплим, із легким ароматом рослинності, дихалося легко, ніби легені нарешті згадали, що таке справжнє дихання.

— Неймовірно… — прошепотіла Медісон, вдихаючи на повні груди, і в її голосі вперше за довгий час прозвучало щось схоже на полегшення.

— Ніби в якомусь раю, — видихнув Тео, роздивляючись краєвид, що розкинувся перед ними, і повільно повертаючись навколо, ніби боявся пропустити бодай деталь.

— Обережніше, — нагадав Дайрон, уважно оглядаючи місцевість і машинально стискаючи зброю. — Ми не знаємо, що тут може бути.

Вивчаючи планету, зовсім скоро команда натрапила на сліди цивілізації, які різко контрастували з дикою красою природи. Старі станції, дороги, будівлі, наполовину зруйновані, але явно колись населені, виглядали мов німі свідки подій, про які ніхто з них не мав уявлення.

— Тут хтось жив, — зробила висновок Тара, оглядаючи одну зі станцій і торкаючись панелей, вкритих тріщинами й слідами часу.

— Або досі живе, — тихо додав Ірвін, стискаючи в руках прилад для сканування, і в цій тиші його слова прозвучали значно загрозливіше, ніж він, можливо, хотів.

Вони обрали одну зі старих станцій для тимчасового притулку — найбільш вцілілу, з товстими стінами й відносно цілою внутрішньою інфраструктурою. Усередині пахло пилом і металом, але після кількох годин прибирання й облаштування житла простір уже не здавався таким мертвим. Тара разом із Тео змогли запустити генератор, і коли в коридорах спалахнуло тьмяне світло, команда вперше відчула щось схоже на відчуття дому. Станція оживала повільно, зі скрипом і перебоями, проте вона працювала. І це давало команді надію, що вони виживуть.

Наступні дні вони присвятили тому, що вміли найкраще — дослідженню планети. Відходили все далі від станції, сканували місцевість, оглядали інші руїни, але слідів людей так і не знайшли. Жодних тіл, жодних сигналів, жодних активних систем. Поступово вони дійшли висновку, що тут колись була дослідницька база — тимчасова, можливо, експериментальна, — яку з невідомих причин покинули. Ознак присутності людиноподібних істот на планеті не було, і це водночас заспокоювало й насторожувало.

Фауна виявилася неагресивною: невеликі тварини трималися осторонь, реагували на людей радше з цікавістю, ніж зі страхом чи ворожістю. Флора теж не несла загрози — жодних токсинів, жодних хижих рослин, лише дивна, але спокійна екосистема, ніби створена для життя, а не для боротьби. Воду вони перевірили одразу й кілька разів — з різних джерел, різними методами, — і щоразу результати були однаковими: чиста, придатна до пиття. Це стало ще одною цеглиною у фундамент їхнього виживання.

Команда обстежила всі доступні станції та склади в надії знайти інструменти або деталі для ремонту гіперпросторового двигуна, але пошуки нічого не дали. Обладнання було застарілим або непридатним, а потрібних компонентів тут просто не існувало. Усвідомлення цього тиснуло на команду дедалі сильніше. Більшості не хотілося перебувати тут довго: чужа планета, чужі руїни, постійне відчуття, що вони живуть у чиємусь покинутому минулому. Вони сумували за домом, за звичним небом, за думкою, що десь є місце, де їх чекають.

Дайрон намагався тримати команду разом. Він говорив із кожним, знаходив слова підтримки, нагадував, що в космосі було б гірше, що тут у них є повітря, вода і шанс на життя. Його впевненість не завжди розвіювала страхи, але допомагала триматися. А Медісон, повернувшись із чергового обходу, сказала те, що стало ще одним слабким, але важливим світлом у цій невизначеності: місцеві рослини цілком придатні до споживання. Тут було що їсти, і з голоду вони точно не помруть.

Дайрон зупинився поруч із нею, уважно слухаючи, а потім кивнув, дивлячись на зелені зарості за межами станції.

— Це більше, ніж просто хороша новина, Медісон. Це означає, що ми не приречені, — сказав він спокійно, але твердо. — Люди тримаються, поки мають базові речі: повітря, воду, їжу і дах над головою. У нас це є.

— Я теж так думаю, — вона слабо всміхнулася, стискаючи планшет із результатами аналізів. — Рослини поживні, безпечні, деякі навіть нагадують земні аналоги. Нам справді пощастило.

— Пощастило настільки, наскільки це взагалі можливо в нашій ситуації, — відповів Дайрон і на мить знизив голос, говорячи так, щоб інші не почули. — Я бачу, як їм важко, Медісон. Але ми вистоїмо. Інакше просто не маємо права.

Медісон кивнула і тихо сказала:

— Тоді я зроблю все, щоб ця планета стала для нас не просто тимчасовим прихистком, а місцем, де можна жити.