— 1 —

М’яке світло зірок ліниво проникало крізь товсте скло оглядового вікна, розсипаючись по темному металу рубки холодними відблисками. Космос здавався мовчазним і спокійним, майже байдужим до людської присутності, але всередині корабля «Вентус» панувала метушня, напружена й виснажлива, схожа на останні подихи перед неминучим. Двигун гіперпросторового переходу, який зламався кілька тижнів тому, позбавив команду можливості повернутися додому, і кожен день дрейфу лише підсилював відчуття пастки, з якої немає виходу.

У командній рубці капітан Дайрон Нілс спостерігав за мерехтливим екраном, де відображалися останні дані сканування двигуна, що змінювалися з механічною байдужістю. Головний інженер, Тара Вейр, сиділа поруч, копирсаючись у своїх записах, списаних дрібним почерком і вкритих технічними помітками, які з кожною годиною втрачали сенс.

— Можу точно сказати, що ми не зможемо відремонтувати його в космосі, — заявила вона, не відриваючи погляду від схем, ніби сподівалася, що якщо дивитися достатньо довго, відповідь з’явиться сама. — У нас просто немає потрібних інструментів.

— На інструментах завжди економлять, — пробурмотів механік Тео Крон, високий чоловік із грубуватими рисами обличчя. — А коли трапляється аварія, то це вже проблеми команди.

— Нам залишається лише дрейфувати, — додав навігатор Ірвін Тревіс, стомлено потираючи очі, під якими залягли темні тіні від безсонних ночей. — Запас провізії закінчиться раніше, ніж ми досягнемо найближчої відомої нам зоряної системи. А ця частина космосу поки що не вивчена. Тож… це кінець.

— Можливо, є шанс знайти допомогу? — з надією промовила біолог Медісон Вейл, стоячи біля вікна й вдивляючись у безмежну темряву, ніби там могла з’явитися відповідь. Її світле волосся було зібране в хвіст, а в голосі звучала боязка впевненість, тонка й ламка, як крихке скло. Вона не хотіла помирати. Не так. Не тут.

— У космосі? — Ірвін посміхнувся, але в цій посмішці не було ані гумору, ані тепла. — Ти б ще на диво сподівалася.

Тишу перервав голос штучного інтелекту корабля, ЕЛІС, рівний і позбавлений емоцій, але саме тому особливо помітний на тлі людського відчаю:

— Командире, я виявила невідому планету неподалік. Сканери показують, що її атмосфера придатна для дихання. Можливо, вона стане вашим тимчасовим притулком.

— Придатна для людей атмосфера? — Медісон пожвавішала, різко обернувшись, ніби боялася, що неправильно почула. — Це може бути нашим шансом на спасіння!

Дайрон замислився, важко зітхнув і на мить заплющив очі, зважуючи ризики. Невідома планета могла бути не менш небезпечною, ніж повільна загибель у порожнечі космосу. Але краще спробувати хоч щось, тому він рішуче кивнув, відкидаючи сумніви.

— Гаразд, прокладаємо курс. В нашій ситуації це найкраще, що ми можемо зробити.

Корабель повільно змінив курс, і «Вентус» слухняно рушив у бік нової цілі, ніби сам усвідомлював, що це — єдиний шанс. Зірки за ілюмінатором почали зміщуватися, витягуючись у тонкі світлові смуги, а потім знову поверталися до звичного вигляду, коли корабель виходив із маневру. Політ був повільним і напруженим: без гіперпростору кожна година здавалася розкішшю, яку команда не могла собі дозволити.

У рубці панувала стримана тиша. Ніхто не говорив зайвого, але кожен думав про одне й те саме. Планета могла бути придатною для дихання — так, але це ще нічого не гарантувало. Атмосфера не означала безпечну поверхню, а тим більше — відсутність форм життя, які могли виявитися ворожими. Дайрон час від часу поглядав на монітор, де повільно зменшувалася відстань до цілі, і відчував, як відповідальність тисне на плечі сильніше, ніж будь-коли раніше.

Тара мовчки перевіряла системи, які ще працювали, хоча чудово розуміла: якщо щось піде не так, запасних варіантів у них немає. Її сумніви були суто технічними, холодними й точними — чи витримає корпус вхід у атмосферу, чи не приховує планета магнітних аномалій, чи не виявляться дані сканерів помилковими. Ірвін, навпаки, думав про найгірше, малюючи в уяві сценарії, де новий світ виявляється пасткою не менш страшною, ніж порожнеча космосу.

Медісон знову стояла біля вікна, вдивляючись у далеку тьму, де десь там ховалася планета. Її надія трималася на тонкій нитці, але саме вона не дозволяла страху остаточно взяти гору. Вона розуміла, що цей світ може бути смертельно небезпечним, але водночас він був єдиним, де вони мали шанс ступити на тверду поверхню, а не чекати повільної загибелі серед зірок.

ЕЛІС періодично доповідала про оновлені показники, сухо й беземоційно, але кожне її повідомлення змушувало команду напружуватися ще більше. Планета поступово наближалася, перетворюючись із абстрактної точки в конкретну загрозу й надію водночас. «Вентус» летів до невідомого, і з кожною хвилиною ставало дедалі важче сказати, чого в цьому польоті було більше — порятунку чи приреченості.