Чарівна Зустріч у Великому Місті

       Після пригод у лісі та дивовижного запливу з дельфінами, Шуня зрозумів, що його земна подорож буде неповною без найголовнішого. Він так і не побачив тих, заради кого прилетів, — земних дітей. Їхні голоси, які він колись ловив своїми великими вушками-крилами на Місяці, досі лунали в його пам'яті. Тому малюк вирішив залишити затишне морське узбережжя і вирушити туди, де світилися тисячі вогнів, — до Великого Міста.

       Шуня подорожував уночі, коли його пухнасте фіолетове хутро природно зливалося з темрявою. Коли він дістався околиць міста, його очі-ліхтарики засяяли від подиву. Усе навколо було величезним і гамірним: високі будинки тяглися до самого неба, вулицями мчали блискучі машини, а вітрини магазинів переливалися всіма кольорами веселки. Шуня почувався крихітним, але його хутро світилося яскравим жовто-рожевим кольором — кольором неймовірного передчуття.

    Він спритно стрибав з одного даху на інший, користуючись легкою невагомістю, яка все ще залишалася в його м'язах після життя на Місяці. Нарешті Шуня помітив великий, затишний зелений парк у самому центрі мегаполісу. Наступного ранку саме туди прийшли гратися діти.

       Шуня сховався в густій кроні старого каштана, розправив свої прозорі вушка й притих. Раптом серед сотні міських звуків він почув до болю знайомий сміх.

   — Дивись, яку високу вежу я збудував! — вигукнув білявий хлопчик у синій кепці, акуратно вирівнюючи стіни з піску в дитячій пісочниці.

    — Ого, Денисе, вона справді як справжня фортеця! — відповіла йому дівчинка з двома кумедними хвостиками, яка тримала в руках цукрову вату, таку схожу на рожеву хмаринку. — А моя мама каже, що ми скоро поїдемо на море, і там піску ще більше!

      Шуня ледь не впав із гілки від радості. Його хутро вмить спалахнуло яскраво-бірюзовим світлом, яке навіть затьмарило сонячні промені, що пробивалися крізь листя. Це були вони! Денис та Аліса — ті самі діти, чиї розповіді про хмаринки, море та пісок він підслуховував крізь тисячі кілометрів космічного простору.

      Звірятко більше не могло ховатися. Шуня акуратно спустився по стовбуру дерева і м'яко стрибнув на край лавки, що стояла поруч із пісочницею.

    Діти застигли. Вони ніколи в житті не бачили нічого подібного: кругленьке, неймовірно пухнасте створіння з прозорими крилами-вушками, великими добрими очима, які світилися теплом, та довгим хвостом із зірочкою на кінці.

      — Ой, хто це? — прошепотіла Аліса, затамувавши подих, щоб не злякати дивного гостя. — Він схожий на живий малюнок із книжки про космос.

    — Привіт, Денисе! Привіт, Алісо! — тоненьким, схожим на дзвіночок голосом привітався Шуня. — Я Шуня. Я прилетів до вас із самого Місяця!

      Денис від подиву впустив свій іграшковий пластиковий кельму.

      — Ти знаєш наші імена? — здивовано запитав хлопчик.

     — Звісно! Я щоночі слухав ваші історії своїми великими вушками, коли ви засинали або гралися. Ти, Денисе, розповідав про золотий пісок, а ти, Алісо, про пухнасті хмаринки. Я так сильно хотів усе це побачити, що збудував зі своїм другом-роботом Ровером ракету і прилетів на Землю!

     Діти були в повному захваті. Усякий страх зник, поступившись місцем справжньому дитячому щастю. Вони підбігли до лавки й почали обережно гладити Шуню. Його хутро від їхніх дотиків стало м'яким-м'яким і забарвилося в колір теплого сонячного дня.

      Цей день у парку став для них незабутнім:

   • Аліса розділила з Шунею свою цукрову вату, і місячний малюк нарешті дізнався, що земні «хмаринки» на смак солодкі й тануть на язиці, наче космічний маршмелоу.

      • Денис навчив Шуню будувати величезні замки з піску. Оскільки на Місяці гравітація була слабшою, Шуня випадково підкидав пасочки занадто високо, що викликало у дітей вибухи щирого сміху.

     • Шуня показав їм свій фірмовий місячний танець — він кумедно тріпотів вушками й змінював колір хутра під ритм, який Денис вистукував на дитячому барабані.

     Навколо них збиралися інші діти, і парк наповнився неймовірними веселощами. Шуня відчував, що його велика мрія нарешті здійснилася — він знайшов тих, кого так довго шукав.

   Коли сонце почало сідати за горизонт, забарвлюючи вікна хмарочосів у багряні кольори, Шуня зрозумів, що час повертатися. На Місяці на нього чекало чарівне кришталеве дерево, яке потрібно було поливати зоряним світлом, та вірний Ровер, який, мабуть, уже сумував за своїм пухнастим другом.

     — Мені час додому, — тихо сказав Шуня, і його хутро на мить стало ніжно-синім. — Але я ніколи вас не забуду.

    — Ми теж будемо сумувати, Шуню! — Аліса міцно обійняла звірятко. — Тепер, коли ми дивитимемося на Місяць, ми завжди махатимемо тобі рукою.

   — Тримай це на згадку про місто! — Денис протягнув Шуні маленький блискучий брелок у формі земної кулі.

     Шуня подякував дітям, змахнув своїми великими вушками й кількома спритними стрибками піднявся на дах найближчої будівлі, де на нього чекала його капсула. Попереду був політ назад до зірок, але Шуня знав абсолютно точно: Земля — це дивовижне місце, бо найпрекрасніше, що на ній є, — це дружба і щирі дитячі посмішки.