Глава 22

Коли вони вийшли з корабля, унизу їх уже чекали.

Першим до них підійшов Генк. — З вами усе гаразд? — Неллі кивнула.

— Схоже, Нейле, тобі добряче дісталося? — на що Нейл тільки всміхнувся.

Неподалік стояв Мет, він дивився на дівчину. Вона повернулася до Нейла: — Я вас ненадовго залишу.

Вона підійшла до Мета.

— З тобою усе гаразд? — спитав він.

— Наче усе добре, — відповіла вона. — Мете, я хочу з тобою поговорити. Пам’ятаєш, я тобі казала, що я буду проходити обряд?

— Так.

— Я хочу, щоб свідком на обряді в мене був ти.

— Я? — перепитав Мет.

— Так, ми ж з тобою друзі. Ти ж мені не відмовиш, правда?

— Друзі, — повторив Мет. — Знаєш, навіть якщо прийдеться зв'язати капітана, я буду.

І вони засміялися.

Їхній сміх перервався, коли вони побачили, як сідає корабель командора.

— О, ні, тільки не це! — промовила дівчина, — Ви що, знущаєтесь?

Нейл з Генком підійшли до них.

З одного боку йшов командор зі своїми людьми, а з іншого йшла хазяйка дому, а за нею — управитель.

— Генку, у тебе зброя при собі? — спитав Нейл.

— Так.

— Мете, а твій бластер? — спитала дівчина.

— Так, при мені, — задоволено відповів Мет.

Хазяйка не підходила близько, а чекала, коли підійде командор.

Коли він наблизився до них, хазяйка сказала:

— Командоре, затримайте цих людей.

Він подивився на неї, потім на них.

— Командоре, — почав управитель дому, — якщо можна мені сказати, я б ще раз усе зважив. Я не знаю, про що ви домовлялися, але якщо про гроші, тоді я невпевнений, що вам їх зможуть заплатити.

— Що ти таке верзеш? — прошипіла хазяйка дому.

— Як управитель майном і цінностями я можу стверджувати, що у вас більше немає доступу до фінансів, і якщо ви обіцяли командору якісь кошти, вам їх потрібно буде десь брати у другому місці.

— Ах ти хробак! — крикнула хазяйка дому і спробувала накинутися на управителя.

— Затримайте її, — наказав командор. — Де Снейк?

— Він на кораблі, — відповіла Неллі.

Командор кивнув, і його люди пішли у сторону корабля, а командор розвернувся, щоб йти.

— А що буде далі? — запитала дівчина.

— Далі, — обернувся командор, — ви порушили стільки законів, що на вас можна завести дуже довгу справу, але я цим займатися не буду. Це не входить в мої обов'язки, до мене звертаються тільки тоді, коли потрібно щось розшукати чи когось доставити. Снейк порушив правила найманців, і нам загрожує ліквідація ліцензії, але я з цим розберуся. Мабуть, мені треба перед вами вибачитися, — сказав командор. — А по фінансовому питанню — на щастя, я знаю, де можна буде дістати кошти. На одній із копалень якраз зараз потрібні люди, — сказав командор, подивившись на хазяйку дому.

— Ви не посмієте, — відповіла вона.

Якраз привели Снейка, його підтримували двоє.

— У вас буде напарник, — ледь усміхнувся командор.

— Але як ви дізналися? — спитала Неллі.

— Після того як корабель зник, ми отримали доступ до комутатора Снейка. Ця жінка мені до цього вже робила сумнівну пропозицію, тому я зразу здогадався, що відбувається, а потім ми розшифрували записи з комутатора, і усе підтвердилося. Так що у них буде декілька років поміркувати про все, що сталося.

— Заберіть їх, — наказав командор.

І усі вони пішли.

До Неллі підійшов управитель дому.

— Якщо ви можете мені приділити декілька хвилин, у мене є що вам показати, — звернувся до дівчини управитель.

— Так, — сказала дівчина і попрямувала за ним.

Вони зайшли в дім. Управитель підійшов до кімнати, до якої Неллі вже якось заходила, відкрив ключем двері кімнати, яка була заставлена старими речами. Він витягнув картину, яка була накрита білим пильним матеріалом, і одним швидким рухом, як фокусник, зняв його.

Дівчина завмерла, глядячи на велику картину.

— Мама… ти саме така, якою я тебе пам'ятаю. — Дівчина ледь торкнулася пальцями до прикраси на своїй шиї — саме така була на жінці на картині.

Дівчина відчула дотик до її плеча, вона повернулася і побачила Нейла. З її очей хлинули сльози, вона кинулась до нього в обійми. Нейл теж не стримував сліз.

— Ми вдома, тату, — сказала дівчина.

Управитель пішов, залишивши їх самих.

— Стривай, — сказала дівчина, — це що виходить, — дівчина протерла очі рукою, — що Вік, твій батько, — мій дід?

— Виходить, що так, — сказав, посміхаючись, Нейл.

— Я завжди це відчувала. У нас вимальовується не маленька родина.

— Схоже на те, — сказав Нейл, і вони перевели погляд на картину.