Глава 17

Мет і капітан вже закінчували лагодити корабель.

— Наче непогано вийшло? — сказав капітан, оглядаючи корабель.

— «Непогано» — це не те слово, — бадьоро відповів Мет, — він зараз виглядає як новенький. Капітане, — почав обережно Мет, — якщо ми вже тут закінчили, може, я піду у гості до Неллі?

— Що, вже скучив?

— Хто, я? — зашарівся Мет. — Та ні, просто запросили, нечемно буде не прийти.

Капітан посміхнувся.

— Добре, біжи вже.

— Слухаюсь, капітане!

Мет викликав таксі. Через декілька хвилин під’їхала невелика машина перевезення. За кермом був робот; у нього була довгаста голова і великі очі. Він швидко крутонув голову до Мета.

— Доброго дня, ми раді, що ви скористалися наши…

— Так, так, — перебив його Мет, — мені потрібно ось сюди, — він тицьнув пальцем по  голографічній мапі.

— Так, сер, вирушаймо.

— Це вже діло, — сказав Мет, зручно вмощуючись на просторому сидінні.

Вони їхали доволі швидко. Навкруги були красиві краєвиди, але Мет їх не бачив, тому що він спав.

— Сер, вже приїхали, — бадьоро сказав водій.

— Що? — сполошився Мет, потім неквапливо подивився по сторонах і потягнувся. — Чекай мене тут, — сказав Мет, вийшов з машини і пішов по доріжці до місця, позначеного на карті. Коли він туди прийшов, то побачив лише згарище.

— Нічого собі! Якщо тут була вечірка, тоді я усе пропустив.

Мет спробував зв’язатися з Неллі, але зв’язку не було.

— Вего, ти мене чуєш?

— Так, Мете?

— Я приїхав сюди, але тут тільки одна згоріла будівля. Неллі на зв'язок не виходить. Ти можеш скинути мені координати її останнього місця знаходження?

— Зараз спробую відстежити її трекер. Так, є, скидаю.

— Дякую, все отримав, буду тримати у курсі, кінець зв’язку.

***

Дівчина усю ніч погано спала, прислухаючись. Їй здавалося, що ось-ось вона почує чиїсь кроки за дверима, а потім стукіт у двері. Вона довго так лежала, потім їй здалося, що ненадовго заплющила очі, але її почало витягувати з обіймів сну, а потім кімнату залило яскраве світло і шум… вона відкрила очі. «Це ж космічний корабель».

Дівчина підбігла до вікна і побачила зореліт, який сідав недалеко, перед будинком. Вона одразу впізнала цей корабель — «Буревій».

Неллі вибігла із кімнати, спустилась по сходах на другий поверх, пробігла по галереї, збігла сходами до першого поверху, а потім відчула удар, і в її очах усе потемніло. До неї поступово почав повертатися слух.

— Де вона?

— Нейле… — ледь чутно прошепотіла Неллі.

— Ми чекали тебе. Ти хочеш побачити дівчисько? Ось і вона.

Той, хто її тримав, підніс до її шиї щось гостре і зробив крок вперед. Тепер у вітальні їх було четверо.

Дівчина почула голос Нейла:

— Відпусти її!

А потім і голос хазяйки:

— Знімай комунікаційний браслет і поклади його на стіл. А тепер тобі покажуть, куди йти. І краще не роби дурниць.

Неллі відчувала, що лежить на руці, яка підтримує її спину, а інша рука гладить по голові. Вона почула тихий голос Нейла: він щось постійно говорив, дівчина не могла розібрати, але його голос її заспокоював. Потім Нейла хтось тихо покликав. Він продовжував сидіти. Голос покликав ще раз, і дівчина відчула, що він її дуже бережно поклав на щось м’яке.

Неллі спочатку нічого не розуміла з того, що вони говорять, а потім потроху до неї почали долітати слова.

— Ти хоч розумієш? Вони хочуть тебе вбити. Для дівчини — підлаштувати нещасний випадок. Я ж попереджав, щоб ви тримались якомога далі! Як ти міг взагалі дозволити своїй дочці летіти сюди самій? Знаєш, Нейле, мабуть, для тебе я вже нічого не зможу зробити…

— Про мене ти не переймайся, головне — витягни її.

— Я зроблю усе, що в моїх силах, а тепер мені потрібно йти. Якщо мене тут побачать, тоді для нас усіх усе буде скінчено.

Дівчина намагалась встати, але була ще дуже слабкою.

— Нейле, він сказав, що я…

— Неллі, що ти робиш? Тобі не можна вставати.

— Це правда, те що я твоя донька? Це правда?

Він посадив її на ліжко і відійшов.

— Так.

— Але чому, Нейле… Я усе своє життя думала, що в мене нікого немає, що я… Навіщо ти так?

— Я хотів тобі давно усе розповісти, але я… я не знаю…

— Ти можеш усе розповісти мені просто зараз.

— Ми з твоєю мамою зустрілися і зрозуміли, що між нами щось є, розумієш… особливе. Мабуть, усі так говорять, коли це трапляється. А тоді її батько вирішив, що я не той, хто їй потрібен. Він зробив усе, щоб відправити мене якнайдалі.

Мене попередили завчасно. Я зустрівся з нею і запропонував утекти разом, але вона відмовила. Корабель для втечі був готовий, залишалося тільки отримати її згоду, але вона відмовила. Тоді я залишився з нею, а на наступний день за наказом її батька полетів з ремонтною бригадою лагодити промислові прилади далеко звідси.

Пройшло майже чотири роки. В мене завжди було багато роботи. Коли в тебе немає часу думати про життя, тоді усе здається легшим — просто робиш те, що вмієш, от і усе. Я і робив. А потім я отримав листа від неї. Вона просила мене прилетіти якнайшвидше.

Це було нелегко, але мені вдалося вибратися звідти, і вже через три дні я побачив її. Вона хворіла, і залишалось їй небагато. Як потім з’ясувалось, вона про хворобу знала ще тоді, коли відмовилась зі мною летіти. Ми довго з нею говорили, а потім вона мені розказала про тебе. Сказала, що ти моя донька і що мені потрібно буде піклуватися про тебе. Вона представила мене як твого дядька і сказала: «Прийде час — ти сам їй усе розповіси».

Що я міг знати про виховання? В мене навіть братів ніколи не було. Час минав, я думав, що треба якось буде розповісти. Спочатку ти була маленькою, потім ми вже звикли жити як жили, а потім… було якось пізно… Я думав відкрити тобі усе на шістнадцятиріччя. Ти була такою радісною та веселою, що я вирішив зробити це на наступний день, а потім ще один… Мабуть, я просто боявся змін, мені просто хотілось, щоб усе залишалось так, як завжди. Вибач мені.