Глава 16

Дівчину поселили в торцевій кімнаті на третьому поверсі.

Вона була невелика та затишна: сонячне світло заливало її, а тіні від дерев грали на стінах. Дівчина підійшла до вікна і відчинила його навстіж. Свіже повітря війнуло їй в обличчя. Примруживши очі, вона підставила лице під теплі промені сонця. Запах свіжості, такий вона ніколи не відчувала на Ельдарі. Та крізь ці відчуття до неї повернулося питання, яке привело її сюди. Навіщо люди з пагорба приїжджали до того місця, де вона народилась, і як це пов’язано з пожежею? Можливо, між цими подіями зовсім не було зв’язку.

З роздумів дівчину відірвав якийсь звук. Вона повернула голову і побачила ящірку, яка сиділа на зовнішній стороні стіни і дивилася на неї, мабуть, чекаючи, поки її помітять.

— Тіку, слухай мене уважно, ніхто не знає, що ти тут, і я хочу, щоб це так і залишалось. Тим більш я не хочу, щоб ти на когось тут шипів, тому будь слухняним. Я сподіваюсь, ти це вмієш?

Ящірка ще якусь мить дивилася на дівчину, а потім забігла до кімнати, пробігла по стіні і спустилася на ліжко. Дівчина підійшла і сіла поряд. Вона і не помітила, як заплющила очі.

Дівчина прокинулась від того, що в неї затекла шия. На вулиці вже було темно.

— Нічого собі перепочила, — промовила вона, підвелася і підійшла до вікна. На небі було рясно зірок. Вона поглянула вниз і побачила, як алеєю хтось наближається до будинку. У темряві виднівся лише силует, а коли постать вийшла на світло, обличчя вже не було видно, проте у дівчини промайнула одна думка, від якої всередині все захололо:

— Не може бути.

Вона вийшла з кімнати і тихо підійшла до сходів, почекала якийсь час і обережно спустилась на другий поверх. Вона йшла по темному коридору до дверей, з-під яких пробивалося світло. Підкравшись до них, вона почула голос хазяйки дому, яка розмовляла з якимось чоловіком.

— Я хочу, щоб ви вирішили це питання, — сказала жінка.

— Якщо все так, як ви кажете, тоді я не бачу ніяких проблем.

— А проблема є, — відрізала жінка, — і я хочу...

Неллі почула, як хтось піднімається, і вона навпочіпки побігла до сходів і сховалась. Вона побачила, як до дверей йшла служниця, на руці вона тримала піднос із чаєм. Вона постукала у двері і зайшла до кімнати.

— Як же ти не вчасно, — тихо прошепотіла дівчина.

Через деякий час служниця вийшла, зачинивши за собою двері. Не встигла дівчина підійти до дверей, як вони знову відчинилися. Із кімнати вийшов високий чоловік, на ньому був довгий плащ, який був накинутий поверх форми, яку вона вже бачила на людях, які схопили Мета.

Дівчина піднялася до своєї кімнати, сіла на ліжко.

— Тіку, я нічого не розумію. Якщо ці люди дійсно розшукували мене, навіщо їм це? Може, річ у намисті? Та воно не коштовне. Може, вони просто мене з кимось сплутали? Треба в усьому розібратися. Може, мені зв’язатися з Метом? Хоча ні, спочатку потрібно хоч щось дізнатися. Сьогодні ми вже нічого не зробимо, — сказала дівчина, спушила подушку і лягла. Ящірка притулилась до неї, і вони заснули.

Розбудив дівчину стукіт у двері. Ящірки вже поряд не було.

— Так, заходьте, — сказала дівчина.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла служниця. В руці вона тримала піднос з їжею. Привітавшись з дівчиною, вона поставила піднос на столик.

— Міс, якщо вам буде щось потрібно, ви можете покликати мене у будь-який час. Хазяйка прохала, щоб я про вас попіклувалася, поки вона з вами не зустрінеться.

— Мене звати Неллі.

— Дуже приємно, Неллі, а мене звати Джая.

— В тебе дуже гарне ім’я, — сказала дівчина.

— Спасибі, міс. Не буду вам заважати, ви, мабуть, зголодніли. Я учора ввечері приносила їжу, але ви не відповіли, і я не наважилась вас турбувати.

Служниця вклонилася і швидко вийшла за двері.

Неллі і справді дуже зголодніла. На підносі було багато різних свіжих фруктів, зелений чай і випічка з золотою скоринкою, що апетитно пахла.

Поївши, Неллі підійшла до відчиненого вікна, глибоко вдихнула свіже повітря й помітила на зовнішній стіні ящірку, що грілася на сонечку.

— Тіку, ти правий: якщо сидіти у цій кімнаті, ми так нічого не дізнаємося, а у нас запитань більше, ніж відповідей.

Дівчина вийшла зі своєї кімнати й спустилася на другий поверх. Пройшовши коридором, вона опинилася на галереї і підійшла до різьбленої балюстради. Подивилась униз на парадну залу, а потім її погляд впав на велетенські картини, які висіли одна за одною вздовж стіни. Неллі, не зводячи погляду, направилася до них. Пройшовши кілька дверей, вона почула, як двері за нею відчинилася. Дівчина побачила заклопотаного чоловіка, який виходив із кабінету.

— О! — сполошився він від несподіванки. — Вибачте, я не очікував тут когось побачити. Я сімейний управитель. А ви?

— Мене звати Неллі. Мене запросили у гості.

— Неллі, кажеш? А скільки тобі років?

— Майже вісімнадцять. Якщо точно — через двадцять одну годину з половиною, — дівчина усміхнулась. — А можна вас спитати? Ви ж, мабуть, усе тут знаєте? Ті картини, — указала на стіну дівчина, — вони дуже гарні. Може, ви могли б мені щось про них розповісти? Звісно, якщо я вас не дуже відволікаю від термінових справ.

— Справи завжди є, але я залюбки тобі усе покажу. Ходімо.

Вони підійшли до першої картини, на якій було зображено жінку у вишуканій сукні. Картина була дуже великою; жінка, яка була зображена на ній, мала незворушний вигляд і впевнений погляд. Здавалося, навіть час не міг доторкнутися до неї.

— Жінка, яку ти зараз бачиш, — пояснив управитель, — з неї розпочався рід цієї сім’ї, який продовжували усі, кого ми побачимо далі. Сімейна фамілія — це друга фамілія, яка і є назвою родового герба. Вона передається тільки від матері до дочки. Як правило, до старшої, але якщо вона не зможе продовжити рід, тоді це право може перейти і до молодшої, це вирішує матір.

— Це виходить, що усі наступні — це доньки по жіночій лінії? — уточнила дівчина.