Глава 14

Планета Ельдар

Корабель був у дуже поганому стані. Скільки йому років, цього, мабуть, не знав навіть Вік. Нейл вже багато разів його ремонтував, знав усі слабкі місця: на що треба звертати увагу, що найчастіше виходить із ладу. Він вклав у цей корабель багато часу і особливої любові, яку міг зрозуміти тільки той, хто хоч раз у своєму житті мав дуже стару річ, яку постійно доводилося ремонтувати. З часом усе починає триматися на твоїй праці і дбайливому ставленні. Річ перестає бути бездушною — вона набуває частку душі, частку твоєї душі. Саме таким був «Буревій».

Нейл оглянув корабель ще раз.

— Наче усе готово, — він активував системи корабля й установив чіп інтелектуального управління. — Кейсі, ти у системі?

— Так. Давно я вже не підключався до системи цього кор… ви ж не збираєтесь нікуди на ньому… як би сказати?

— Саме так, збираюсь. І хочу, щоб ти перевірив системи.

— Системи? Але тут половина вузлів не працюють і…

— Просто перевір і все, — перебив Нейл.

— Так, усі системи, які хоч якось працюють, я перевірив. Принаймні ті, до яких зміг підключитися, і…

— Добре, що ми маємо?

— Маємо? Чесно кажучи, я сподівався, що на цій бляшанці нам більше ніколи не доведеться подорожувати. Звісно, якщо ви бажаєте полетіти у свою останню подорож, мені б, чесно кажучи, не дуже хотілося брати у цьому участь.

— Кейсі, коротше.

— Коротше: на цьому кораблі летіти небезпечно, — випалив швидко Кейсі. — Але так, він зможе злетіти, якщо ви це хотіли почути. Проте міжпросторовий двигун знаходиться у критичному стані, і він не витримає виходу у гіперпростір. А якщо навіть станеться диво і витримає — корабель все одно розсиплеться від перевантаження.

— От бачиш, — сказав Нейл, — не все так і погано.

Після довгої паузи Кейсі все ж відповів:

— Так, капітане.

Корабель змив у повітря і покинув атмосферу планети.

— І що далі? Ми не можемо стрибнути у гіперпростір і не можемо скористатися гіперлупом, тому що документи на цей корабель прострочені, а нові ніхто при здоровому глузді нам не зробить.

— Якщо знаєш проблему — це вже половина її вирішення. Мені здається, я знаю того, хто нам допоможе. Кейсі, тримай курс на Аркадію.

— Так, капітане.

Неллі відійшла з посадкового майданчика і розмістила через комутатор запит на перевезення. Таксі під’їхало менше ніж через хвилину. Кеб був майже повністю відкритий: у нього не було дверей, а усі поверхні були прозорі. Вона взяла переноску, і тільки-но сіла — автоматичне авто безшумно рушило вперед.

Неллі милувалась гарними видами, допоки кеб не зупинився. Він подав сигнал, що вони вже на місці. Дівчина вийшла і побачила знайомі їй пагорби. Вона пам’ятала, що колись тут гуляла, чи їй так здавалося, але вона пішла саме тією дорогою, де провела недовгі, але щасливі моменти свого життя.

Коли вона вийшла на місце, з якого мала б побачити свою домівку, замість неї вона побачила вигорілу будівлю, де залишилося тільки дві стіни і піч. Неллі підійшла ближче, на її очах блищали сльози. Не те вона мріяла побачити, пролетівши сюди через холодний космос, не це вона уявляла собі безсонними ночами, не таке повернення вона собі малювала.

Дівчина повернулась на якийсь звук і побачила спідер, який проїжджав повз. Вона перехопила погляд і помахала рукою. Транспорт змінив свій рух і під’їхав до неї. За кермом був доволі літній чоловік. Він зупинився біля дівчини.

— Здрастуйте, — привіталась вона, — ви не знаєте, що тут сталося?

— Ти маєш на увазі цей будинок? Я боюся, нічого тобі не зможу на це відповісти. Я тільки знаю, що він вже довгий час стояв порожнім, але кілька місяців тому я бачив, як сюди приїжджали люди з дому на пагорбі, а після того, як вони поїхали, на наступний день будівля вже була такою, якою ти її бачиш тепер.

— Люди із пагорба?

— Ти, мабуть, не тутешня. Це впливова родина, вона володіє великою територією, і усе за пагорбом належить їй.

— І ця територія теж?

— Ні, ця територія не належить нікому. Тут можуть жити тільки ті люди, які мають незалежний статус, тільки вільні люди.

— А що, є і не вільні? — спитала дівчина.

— Якщо ти народилася на території, яка належить певній сім’ї, ти знаходишся під їхнім захистом, але і в тебе є певні зобов’язання, які встановлені правлячою сім’єю.

Дівчина замислилась і якийсь час не відповідала.

— А де живуть ті люди, про яких ви казали?

Чоловік відвернувся кудись у сторону.

— Та далеченько звідси. — Він повернувся до дівчини. — А що?

— Я хотіла б подивитись на те місце.

— Я можу тебе підвезти. Не прямо туди, але принаймні у ту сторону. Сідай, якщо хочеш.

— Справді? — на її обличчі з’явилася усмішка. — Це було б чудово.

Дівчина закріпила переноску і сіла на заднє сидіння. Спідер рушив вперед. Їхали вони десь пів години, потім спідер зупинився.

— Усе, далі я не поїду, — сказав чоловік. — Далі починається приватна територія. Але якщо ти підеш пішки, тут уже недалеко. Йди прямо і за пагорбом… — він зробив пазу, — ти усе сама побачиш.

— Велике вам спасибі, — подякувала дівчина, зняла переноску з ящіркою і пішла у напрямку пагорба.

Неллі задивлялася навкруги. Вона дивувалася: усе було зеленим, у повітрі відчувалася свіжість, сонце лагідно гріло. Дивне відчуття — цей світ був для неї таким рідним і таким дивовижним.

Дівчина вийшла на пагорб і побачила гарно підстрижені кущі, які прямими лініями були посаджені над широкою дорогою. За ними була зелена трава, а далі росли густі дерева, які відділяли це затишне місце від зовнішнього світу. Дівчина йшла і милувалась незвичним краєвидом. Їй здавалось, що просто не може бути кращого місця, допоки вона не вийшла до великого фонтану. Прозора вода била у небо, а потім, розкриваючись зонтом, падала вниз. Фонтан був білосніжного кольору, схожий на гриб: зверху була невелика кругла платформа, з якої вода стікала на нижню платформу, яка була ще ширшою, а потім і на ще одну. А внизу уся вода збиралася в круглий басейн. Неллі підійшла до нього і відчула свіжість, яку можна відчути тільки біля води. Ніколи вона не бачила стільки її, як тут: вода, яка так зухвало, наче нескінченне джерело, дихала серед безлюдного парку.