Глава 13

«Вайпер» вийшов із гіперпростору біля великої червоної зірки.

— Що сталося? Вего? Капітане?

Усі системи були виведені із ладу, тільки резервне світло ледь освітлювало корабель. Мет піднявся.

— Руки на місці, це вже добре.

Мет обійшов увесь корабель.

— Вега не відповідає, капітан із Неллі у кріокамерах. Схоже, я тут залишився один. І що мені робити? Треба спробувати подати живлення у мережу корабля.

Мет підійшов до рубки управління і побачив, що корабель швидко наближається до великої червоної зірки. Червоне світло на бортовій панелі сповіщало про небезпечну температуру, яка постійно зростала.

— Тільки цього мені не вистачало, — сказав Мет. От так завжди: коли неприємності усі разом звалюються на тебе, усі кудись зникають, і тобі доводиться вирішувати усе самому. Добре, мені потрібно відновити живлення у мережі, поки корабель не підсмажився.

Мет взяв блок заряду до гіпердвигуна, але після його встановлення реакція не відбулася.

— Ну чому у житті нічого не може бути легко? Чому завжди повинно бути якесь «але»… Щоб дати енергію на корабель, потрібно запустити гіпердвигун, щоб запустити двигун, потрібна енергія для запуску реакції. Якась нісенітниця. У цих кораблів, я точно пам’ятаю, є сонячні панелі. Я не можу запустити їх автоматично, але якщо я зможу вийти назовні, тоді я зможу їх запустити вручну.

Мет підійшов до автоматичних дверей, але вони не відчинилися.

— От дідько, ці двері без напруги теж не відчинити. Думай, Мете, думай, а якщо… стривайте.

І Мет побіг до складу, в якому лежало багато речей, які довгий час залишались непотрібними.

— Гірники, я пам’ятаю, коли ми їх перевозили, залишили у нас портативний блок живлення, який вони використовували для своїх приладів. Він повинен бути десь тут.

Мет рився у звалених речах, як волоцюга у смітнику, а потім підвівся, тримаючи перед собою маленький пристрій, який був схожий на великий еспандер.

— Я сподіваюсь, ти працюєш. Залишається тільки тебе підключити до мережі і, як то кажуть, сподіватися на диво.

Мет підключив його у резервну систему корабля.

— Ну, з Богом, — він ввімкнув пристрій, і системи запрацювали: увімкнулись панелі, і корабель подав ознаки життя.

Мет підійшов до автоматичних дверей, і вони перед ним відчинились.

— Тепер залишилося тільки вийти назовні і запустити сонячні панелі, і сподіватися, що цієї енергії вистачить, щоб повністю заживити корабель.

Мет вийшов у відкритий космос. Він відчув себе дуже маленьким і безпомічним, але потім, згадавши про Неллі і капітана, які зараз залежали тільки від нього, він прийнявся за роботу, відчуваючи їх підтримку у його важливій справі. Йому вдалося вивільнити сонячні панелі, і вони розкрилися, як вітрила на кораблі.

Коли Мет підійшов до панелі управління, усі системи працювали. Він направився до міжпросторового двигуна, і цього разу все запрацювало як слід. Він вийшов до командного містка і почув голос Веги.

— Мете, щось сталося?

— Та ні, усе гаразд.

— Добре, я рада це чути. Диво, що корабель після такого стрибка залишився неушкодженим.

— Так, диво, Вего… знаєш… я дуже радий тебе чути.

— Мете… усе гаразд?

— Так, усе чудово, — і Мет сів на своє улюблене місце біля крісла капітана.

Корабель «Вайпер» випірнув із гіперпростору біля планети, яка закрила собою половину всієї оглядової панелі.

— Схоже, у нас вийшло, — сказала Вега.

— Схоже на те. Піду будити Неллі і капітана, — сказав Мет.

Робот увійшов до кімнати стазісу, підійшов до панелі керування і з ходу натис на кнопку. Режим виводу із стазісу розпочато: нормалізація температури, вентиляція легень. До повного виводу залишилось: п’ять, чотири, три, дві, одна, готово. Верхні скляні поверхні піднялись угору.

— Неллі, прокидайся, я тобі хочу щось показати. — Від його бадьорого голосу із камери швидко вибігла ящірка, Мет сіпнувся від несподіванки.

— Неллі!

— Що? Де ми? — мляво відповіла дівчина.

— Ми на місці, — тихо, ледь стримуючи себе, сказав Мет.

— Ти хочеш сказати… — Неллі спробувала стати на ноги, але вона ще була дуже слабкою після кріосну. Мет підхопив її під руку, і вони пішли до кабіни управління.

— Це вона… «Шанра», — не відриваючи погляду, сказала дівчина.

Неллі обперлась на спинку крісла і зачаровано дивилась на планету, на якій вона не була цілу вічність. Вона завжди мріяла її знов побачити, а інколи вона бачила її уві сні. Капітан теж доєднався до них і сів у своє крісло капітана.

— Вона така зелена, — сказав Мет. — Це не той кусок каменюки, на якому ти виросла, але є і мінуси — там повно води.

— А що в цьому поганого? — спитала дівчина.

— Так, звісно, це краще, ніж лава, але справді, ну кому може подобатися вода?

— Мені вона подобається, — відповіла здивовано дівчина.

— І мені, — приєднався до розмови капітан.

— Мені за усе моє життя снився всього один страшний сон, — почав Мет. — Наче я випав з космічного корабля, я падаю, а навкруги одна вода, і я плюхнувся прямо в неї. Як згадаю, аж… — Він зупинився і подивився на Неллі, яка, не зводячи погляду, дивилася на планету. Робот не став продовжувати, сів на місце біля капітана і з’єднався із космопортом.

— Це корабель «Вайпер», бортовий номер «2355Б19», просимо дозвіл на приземлення.

— Корабель «Вайпер», приземлення дозволяю, дотримуйтесь отриманих координат.

Неллі вийшла з корабля, в руках вона тримала переноску з ящіркою. Капітан Генк і робот йшли поряд. Вони пройшли трохи вперед, капітан повернувся і оглянув корабель.

— Нічого собі, добре ж ти його підсмажив, Мете.

— Взагалі, поки ви спокійнісінько собі відпочивали, я, ризикуючи своїм власним життям, проявив неабияку хоробрість, витяг цей корабель, і вас теж, прямісінько із палаючої зірки, — Мет відвернувся від корабля і направив погляд кудись у сторону.