Глава 11

Макі продовжував шкіритися і відходити в сторону під пильним поглядом старої леді.

— Ви бачили ту стару халепу? — спитав Віктор, кидаючи погляд через плече на стару, — де вона змогла дістати ту штуку?

— Зараз це неважливо, — сказав Макі, — дівчину ми загубили, але вона когось чекала, і це, мабуть, був робот. Нам потрібно усе оглянути. Краще буде, якщо ми розділимося. Зустрінемось он там, — і Макі показав пальцем на стійку біля інформаційного центру.

Вони розділилися. Пошук не дав ніяких позитивних результатів. Вони стояли біля і дивилися по сторонах.

— І що нам тепер робити? — спитав Віктор, — їх ніде нема.

— Шукати, — сказав Макі, — вони повинні десь бути.

— А якщо вони вже пішли до корабля, а ми тут будемо тільки гаяти час?

— Якщо вони пішли до корабля, це навіть краще: там їх буде чекати барон. А якщо ми повернемося, а їх там не нема, тоді він нас спитає: якого біса ми приперлися?

— Це ще м’яко сказано. Скоріш за все він скаже: якого…

— Я зрозумів, — перебив Віктора Макі.

— А якщо ми порозпитуємо навколо, може, того робота хтось бачив? — запропонував Бернс і простяг малюнок, на якому було намальовано лице робота.

— Що це? — скривився Віктор.

— А ти що, не бачиш? Це робот, якого ми шукаємо, той, що був на камерах.

— Зовсім не схожий.

— Ти навмисно так кажеш, — обурився Бернс, — тобі ніколи не подобалося малювання.

— Та мені… а якщо і так, я не знаю ще більш безглуздішого заняття, ніж це твоє, — він скривився, — малювання.

— От і добре, тоді я сам порозпитую, — Бернс повернувся в іншу сторону, де стояв якийсь чоловік, і звернувся до нього, — ви не бачили цього робота? — і він показав свій малюнок.

— Так, бачив. Він і ще декілька людей пішли он туди, — і він показав пальцем на двері.

— Ви про робота? — до них повернувся ще один чоловік, який стояв поряд, — він не пішов, його поволокли під руки.

До розмови підключився службовець інформаційного центру.

— Так точно, він був у відключці. Його шарахнули шокером моделі «М-20», а може й «М-25», вони дуже схожі. Я пам’ятаю, працював охоронцем у одному клубі, у нас такі самі були. Такий шокер може «Полатока» відключити на хвилин двадцять, а може навіть більше, — чоловік, який розповідав, стояв з великою усмішкою на обличчі від приємних спогадів, потім він побачив, що усі уважно дивляться на нього. Від такої уваги йому стало ніяково. — Гарна річ, — закінчив він і швидко відвернувся.

Макі, який стояв поряд у своїх думках, мимоволі почав прислухатися, про що говорять поряд, а потім вже повністю зосередився на розмові.

— Це, схоже, наш робот, але хто його міг схопити?

— Пропоную сходити і дізнатися. Ходімо.

І Віктор направився до дверей, куди, по словах свідків, невідомі люди увели робота. Макі і Бернс пішли слідом. Двері перед ними відчинилися, і вони побачили у коридорі кількох людей. Віктор підійшов прямо до них. Один зупинив Віктора рукою.

— Вам далі не можна.

— Якби я хотів тебе спитати, я б це зробив, — з викликом у голосі прогримів Віктор.

До них підійшов чоловік із шрамом на обличчі.

— Що тут відбувається?

— У вас є наш приятель, — сказав Макі, перетягнувши ініціативу на себе, поки Віктор не встиг сказати ще щось, — може, ми могли би якось владнати це питання і забрати його.

— Це можливо, — сказав чоловік зі шрамом. — Ви бачили дівчину, яка була з ним?

— Так, бачили, — відповів Макі.

— Де саме?

Бернс хотів відповісти, але Макі випередив його.

— А як щодо робота?

— Добре, — усміхнувся Снейк, — якщо ви приведете мені дівчину, я обміняю її на вашого приятеля.

Дівчина, сховавшись, слідкувала за тими людьми, а потім, коли вони пішли, вона включила комутатор.

— Вега, ти мене чуєш?

— Так. У вас все добре?

— Не у нас, а у мене. Мета схопили якісь люди.

— Де вони зараз?

— Я не знаю, вони зайшли у двері «Б-321».

— Чекай, зараз я знайду план бази. Так, за дверима є прохідний коридор з трьома окремими кімнатами. Я перевірила камери, ніхто не виходив, мабуть, вони досі там.

— Ти можеш подивитися, з Метом усе гаразд?

— На жаль, ні. Камер немає ні в коридорі, ні в кімнатах.

— Тоді я схожу подивлюся.

— Неллі, стій! В мене є краща ідея, але, сподіваюсь, ти не боїшся замкнутого простору.

— Зараз це не має значення, — відповіла дівчина, — кажи.

— Тоді слухай уважно: тобі потрібен ліфт, він знаходиться неподалік від тебе у фойє. На ньому тобі потрібно піднятися на другий поверх.

— Так, чекай, зараз… ось він. — Дівчина зайшла у ліфт і натисла на кнопку. Ліфт рушив і майже одразу зупинився. Двері відкрились, і дівчина вийшла у слабо освітлений коридор. По ньому вона вийшла на місток, який з’єднував різні сектори. Вона подивилась на нижній поверх через перила і побачила двері, куди увели Мета. Вона побігла їй хотілось якнайшвидше його знайти.

Дівчина зупинилась біля дверей.

— Вега, це вони?

— Так. Чекай, я зараз їх відчиню.

Двері перед дівчиною відкрились, і вона зайшла у слабо освітлене шумне приміщення. У повітрі було багато пилу. Залізні ящики стояли посеред кімнати, а великі вентилятори відкидали по кімнаті свої рухливі тіні.

Від цього місця у Неллі по спині пробігли мурахи. Вона хотіла покинути це приміщення якнайшвидше. Вона відчула, як у неї перехоплює подих, стискається в грудях через панічну атаку. До неї долинув голос Веги.

— Неллі, тобі потрібно пройти вперед, там ти побачиш головну вентиляційну трубу, на ній повинна бути решітка. Неллі, ти мене чуєш?

— Так, так, я тебе чую. Вперед, — повторила дівчина, намагаючись заспокоїтись, — так, я бачу трубу, але вона тут не одна, їх дві: одна та, що нижче, вона менше метра у висоту, а зверху більш велика, метра півтора. Яка саме мені потрібна?

— Ти бачиш решітку?