Глава 7

— Знаєш, що мені подобається у нашій роботі? Це те, що над тобою не стоїть якийсь бовдур, який постійно каже, що тобі потрібно робити. Це велика перевага нашої роботи. Чесно кажучи, чим я тільки не займався, але ця робота найкраща. Завантажили, полетів, розвантажили, відпочив. Робота мрії. Ось візьми, наприклад, Воллі: цілий день він завантажує і розвантажує, і отак цілу зміну. І що у нього є? Одна обідня перерва, а далі закінчив зміну — і все знову по колу, як та білка.

— Хто?

— Білка, — ну, це такий гризун із пухнастим хвостом і довгими вухами.

— А навіщо він бігає по колу?

— Хто?

— Білка.

— Це просто так кажуть. Так, усе, забули.

— Піду, мабуть, перевірю вантаж.

— Ти краще б відпочив. Знаєш, якщо добре відпочити на роботі, тоді не потрібно буде витрачати на це свій час на вихідних.

— Але ж нам потрібно робити обхід кожні три години й відмічати у журналі.

— Бортовий комп'ютер, відміть, що обхід проведено, ніяких порушень не виявлено.

— Обхід зареєстровано.

— Я краще все ж таки перевірю.

Капітан зручніше влаштувався в кріслі і натяг картуз на обличчя.

— Це все тому, що ти новачок.

Помічник спустився до вантажного приміщення, пройшов до самого кінця вантажного ангара, перевірив магнітні пристрої, які тримали металеві контейнери. Пристрої на стінах горіли зеленим, показуючи, що все працює добре. Далі він пішов у друге приміщення для дрібних вантажів. Там теж усе було спокійно, і він повернувся на місток.

— Ну як, перевірив?

— Так, усе добре.

— От бачиш, я на цьому кораблі працюю вже майже двадцять років, і завжди все добре. Я ж тобі кажу — робота мрії.

Панель бортового комп'ютера раптово замиготіла червоним світлом.

— Сер, вам на це варто глянути.

— Та ти можеш не заважати людині, коли вона працює. Що там уже сталося? — мляво відповів капітан і неквапно підвівся.

— Ось, — помічник перевів увагу на панель, яка палала червоним.

— Комп'ютере, доповідай.

— Біля корабля фіксується значне збільшення магнітних коливань…

— Точніше, без всього цього… Коротше.

— Коротше, біля нас відкривається портал.

— Коли?

— Просто зараз, через: дві, одну, вихід.

Корабель хитнуло від магнітного удару, зникло світло, і судно поринуло у тишу й темряву.

— Капітане, ви живий?

— Та живий, живий. А тепер ущипни мене.

— Навіщо?

— Це ж, мабуть, просто якийсь поганий сон. Це ж усе не може відбуватися насправді?

— Тоді, сер, ми бачимо один і той самий сон.

Панелі знову засвітилися, і двигуни запрацювали. Капітан із полегшенням зітхнув.

— Ну нарешті! Не вистачало мені ще замерзнути у цій бляшанці.

— А раніше ви казали, що цей корабель вам подобається.

— До цього часу я казав, що і робота мені ця подобається.

Вони почули голос бортового комп’ютера:

— Ініціалізація завершена. Корабель фізичних ушкоджень не має, усі сист… — і бортовий комп'ютер замовк.

Капітан підійшов до панелі управління.

— Бортовий комп'ютере, дай мені звіт, що тут відбувається, чорт забирай?

— Після удару системи були перезавантажені.

— Це я і сам бачу. Що відбувається взагалі?

— Корабель класу «Вайпер» вийшов на небезпечно близькій відстані від нас, і магнітна хвиля вивела з ладу всі наші навігаційні та інші системи.

— А де вони, що вони роблять зараз?

— Прямо зараз...

— Так.

— Прямо зараз вони зламують нашу систему безпеки.

— Що?

Двері на капітанський місток відчинилися. У дверному отворі стояв робот із хусткою на обличчі й паралізуючим бластером у руці.

— Це пограбування. Усім лягти обличчям на підлогу, дупами догори і не ворушитися.

***

— Неллі, йди прямо до кінця вантажного відділу.

— Добре.

— Потім праворуч. Там будуть двері до відділу малих і середніх вантажів.

— Так, я вже біля дверей.

— Зачекай, зараз... — Двері відчинилися перед дівчиною.

— Так, я вже всередині. Тут так багато всього, як ми зможемо знайти Тіка? На це піде вічність.

— Так, у цьому відділі немає сортування, але ми можемо спробувати знайти його за тепловим відбитком. Чекай... На жаль, я не змогла зафіксувати його. Мабуть, він дуже незначний, його можуть перебивати теплі частини корабля.

— Тік! — погукала Неллі. — Де ти, малий?

Вона почула тихий скрегіт майже в самому кінці приміщення, побігла на звук і зупинилась біля замкненої камери сховку.

— Вего, ти мене чуєш?

— Так, Неллі, що в тебе?

— Здається, я його знайшла, але тут замкнено. Ти зможеш відкрити?

— Там є номер?

— Так, 6920.

— Зачекай... спробуй.

Неллі почула ледь чутний ляскіт, і металеві двері відчинились.

— Готово.

Дівчина побачила свою переноску. Тік дивився на неї, а вона — на нього.

***

Робот стояв на містку корабля і чекав, коли Вега скаже, що справу зроблено.

— Капітане, капітане...

— Що?

— Ми повинні щось зробити.

— Синку, не треба нічого робити. Корабель повністю застрахований разом із багажем.

— Але якщо після пограбування вони нас вб'ють?

— Навіщо їм це робити?

— Щоб ми їх не впізнали.

— А кого ми можемо впізнати? Робота з хусткою на обличчі?

— Я чув, що роботи бувають дуже жорстокими і вони ненавидять людей.

— Мені цей таким не здається.

— Ти подивись, як він дивиться на бластер! Я тобі точно кажу, він вже чекає, коли вони завершать пограбування, щоб нас убити.

— А чого йому чекати? Він і зараз може це зробити.

— Може, вони нас тримають як заручників? Ми повинні щось зробити!

— Слухай, а ми можемо просто нічого не робити? Я вже старий, щоб грати у героя, і тобі не раджу.

Робот, поки чекав, став ходити й тихо наспівувати пісню: