Глава 6

Робот зайшов до каюти дівчини. Вона лежала на ліжку, обличчям до стіни. Було незрозуміло, спить вона чи ні.

— Неллі, Неллі.

— Іди геть! Краще б ти мене там залишив.

— Та що я такого…

— Іди, просто йди!

— Добре, добре, — робот вийшов з каюти, пішов на командний місток і сів у крісло біля капітана.

— Ну як вона?

— Капітане, ви, люди, такі вразливі, і взагалі я нічого не розумію. Вона каже: «Забирайся, я не хочу тебе бачити», а я, на хвилинку, витяг її з неприємностей! І що я чую? Що я останній робот у галактиці, якого вона хоче бачити. А точніше — не хоче.

— Не засмучуйся, Мете, згодом усе налагодиться.

— А «згодом» — це коли?

— Це складно сказати.

Робот встав із місця і направився на вихід.

— Ви ще дивніші, ніж я думав.

Мет пішов до своєї каюти і ліг на ліжко.

— Мете, — почув він голос Веги.

— Що? — але Вега нічого йому не відповіла.

Мет знову зайшов до каюти дівчини.

— Неллі, можеш на мене сваритися, але я нікуди не піду, допоки ти мені не поясниш: що в тій ящірці особливого?

— Мете, та хіба ти не розумієш? — на обличчі дівчини був щирий подив. — Він мій друг.

— Друг, — повторив Мет з інтонацією, ніби почув це слово вперше.

Між ними зависла пауза, погляд дівчини став задумливим.

— Якось перед самим сходженням другої зірки ми їхали додому, — почала дівчина розповідати з відстороненим поглядом. — Я дивилася у вікно: горизонт став червоним, температура почала швидко зростати. І тоді на рівнині я побачила маленьку ящірку. Він був сильно поранений, намагався бігти, але перевертався, пробував ще і ще...

Я відчула, що мушу щось зробити. Відчувала: навіть якщо доведеться йти під пекельною зіркою, я все одно це зроблю. Я крикнула Нейлу, щоб він зупинив спідер, але він лише запитав «навіщо?» і продовжував їхати далі. Я крикнула йому: якщо він негайно не зупиниться — я вистрибну на ходу.

Не встигли ми загальмувати, як я вже побігла до нього, взяла на руки, обгорнула накидкою. І саме в той час промені зірки почали пробиватися крізь горизонт. Я пригорнула його до себе, він ткнувся мордою в плече, і я щодуху кинулася до спідера.

Ми їхали додому у повній тиші. Нейл за всю дорогу не сказав ні слова, а Тік просто безсило лежав у мене на руках. Спина в мене пекла. Я думала, що коли ми приїдемо додому, Нейл буде сваритися. Але коли ми приїхали, Нейл поклав руку на моє плече і спитав: «Що ти збираєшся тепер з ним робити?» Тоді я відповіла, що буду піклуватися про нього. Але тепер, — вона знову заплакала, — він залишився там один. У нього нікого немає, крім мене.

Робот дивився на дівчину деякий час, а потім сказав:

— Знаєш, у мене є одна ідея, як можна повернути твою ящірку.

— Ти щось придумав? Кажи, ну!

— Коли вони забирали твої речі, я підслухав номери, під якими зареєстрували ящірку та твої прикраси.

— Як це нам допоможе?

— Ходімо.

Вони зайшли на місток корабля. На голограмі була зображена внутрішня мапа станції.

— Ти знаєш, де ми зараз знаходимося?

— Ні.

— Це Арка! — дівчина ніяк не зреагувала. — Ти знаєш, що таке Арка?

— Ні, — трохи спантеличено відповіла вона.

— Вего, скажи їй.

«Арка — це інформаційно-комунікаційний центр, де постійно відкритий міжпросторовий канал зв’язку між усіма станціями. Він дає змогу миттєво передавати інформацію на великі відстані без затримок. Арка передає дані крізь простір іншій Арці, а та перенаправляє їх за спеціальним номером абонента. Арки обробляють великі обсяги інформації і є найефективнішим способом комунікації».

— Коротше кажучи, вся інформація проходить через цей центр. Якщо мати номер, а він у нас є, за ним можна відстежити будь-яке переміщення.

— То чого ми чекаємо?

— Але є одне «але», а точніше — два. По-перше, ця інформація не зовсім відкрита, а по-друге — треба буде якось умовити капітана.

— Поки що зарано говорити про це з капітаном. Спочатку нам потрібно здобути більше інформації. Вего, що потрібно робити?

— Звідси я не можу отримати доступ, не привернувши уваги. Нам потрібно фізично дістатися до комп'ютера, що знаходиться в мережі.

— Як це зробити?

— Я проаналізувала систему безпеки і не виявила ніяких біологічних ідентифікаторів та електронних ключів вищого рівня. Усе, що потрібно — це підробити посвідчення і запрограмувати його. Я зможу це зробити, якщо воно в нас є.

— Пригадую, ми перевозили шахтарів, і після них залишилася електронна картка. Вона була десь тут, — робот підійшов до шафи і почав порпатися, викидаючи речі собі під ноги. — Де ж ти є... А ось вона! — Він повернувся, тримаючи картку. — Ця підійде?

Після тривалої паузи Вега відповіла:

— Так, я зможу її перепрограмувати.

— Мені почулося, чи ти сказала «але»? — спитав робот.

— Ні, я цього не казала.

— Але? — повторив Мет.

— Але ця перепустка більше схожа на шматок товстого металу. Я не зможу з неї зробити непомітне посвідчення.

— Тоді давай просто зробимо перепустку і посвідчення окремо, — нетерпляче запропонував робот.

— Добре, тоді почнемо. Треба перепрограмувати електронний ключ.

— Зрозумів, — робот взяв його і поніс до програматора, поклав у магнітне поле й чекав, поки Вега зробить свою справу. Коли все було зроблено, він підійшов до принтера тривимірного друку й роздрукував пластикову картку.

— Зараз нанесемо зображення, заламінуємо прозорою плівкою, і ніхто не зможе відрізнити від справжньої. Мені потрібно ще декілька хвилин.

Він вийшов із приміщення, а через деякий час повернувся.

— Так, готово. Неллі, слухай уважно, — сказала Вега. — Ми будемо постійно з тобою на зв'язку, але будь обережною. Намагайся не потрапити у неприємності. Не забувай, що ти в розшуку, і якщо тебе перевірять по базі, ми потрапимо у справжню халепу.

— Та годі її залякувати. Неллі, просто поводься природно, наче ти вже довго тут працюєш і тебе ніщо не може здивувати.