Глава 3

Неллі порозкладала свої речі в каюті. Вона сіла на ліжко, подивилася навкруги і зрозуміла, що більше не може сидіти в маленькій комірчині під час космічної подорожі, про яку так довго мріяла. Вона взяла ящірку і пішла на командний місток. Там нікого не було. Дівчина поставила важку переноску на сидіння і сіла поряд.

— Ось, Тіку, ми й подорожуємо. Для тебе це, мабуть, теж перша велика мандрівка. Мені дуже шкода, що тобі доводиться подорожувати, сидячи в клітці, але це необхідно. Зате, коли ми будемо на місці, в тебе буде де пограти, а головне — у нас буде на це багато часу. Але зараз тобі потрібно зачекати.

Вона просунула руку до клітки, і ящірка лагідно штовхнула її мордою.

— Вего, ти мене чуєш? — спитала дівчина.

— Так.

— А можна тобі поставити питання?

— Так, звісно.

— Я все не можу зрозуміти: якщо цей корабель має двигуни для гіперпросторових стрибків, чому б нам просто не скористатися ними, стрибнути у той самий гіперпростір і миттєво прибути на місце?

— Це добре питання. По-перше: щоб заправляти гіперпросторові двигуни, потрібні одноразові вакуумні контейнери з негативно зарядженою матерією. Вони дуже коштовні, і їх намагаються не використовувати без нагальної потреби.

По-друге: такі двигуни не можуть довго тримати гіперпростір відкритим, тому й подорож не може бути на дуже великі відстані. Вони можуть зекономити багато часу, але не дають можливість вільно мандрувати. Може, колись учені знайдуть спосіб, щоб більше часу утримувати гіперпростір відкритим, але наразі одна реакція становить одну цілу тридцять чотири сотих секунди у нашому часі.

— Зрозуміло, — сказала дівчина.

— Хочеш дещо побачити? — спитала Вега.

— А що саме?

— Зараз, дивись: стіни корабля наче зникли, а замість них Неллі побачила зірки — вони були скрізь.

— Нічого собі, як ти це зробила?

— Я просто передаю зовнішнє відображення на кристали, які покривають бічні стіни і стелю. Цей корабель, як ти вже знаєш, раніше використовувався для перевезення гуманоїдів вашого з капітаном виду. А як я розумію, вашому виду подобаються такі речі.

— Звісно, подобаються, тому що це дуже гарно. Хіба ж ні?

— Мене не дуже цікавлять речі, які просто існують, якщо вони не впливають на мене чи на події і не мають емоційного забарвлення. Зірки є тому, що вони є — от і все.

Неллі лягла на спину, підклала руки під голову і дивилася на безмежний простір.

— А мене вони завжди надихали. Я часто отак дивилася на них і мріяла.

— І про що ти мріяла?

— Як про що? Та про все. Розумієш, космос — він такий безмежний, що коли ти на нього дивишся, тобі здається, що в ньому може бути геть усе. Про що тільки не подумаєш — усе може бути. Планети, де величезні дерева, чи планети, покриті повністю водою, а може, десь є великі птахи, які можуть дихати полум'ям. Я якось читала про таке. А що найголовніше — там може бути багато такого, що ми навіть не можемо собі уявити. Хіба це не захоплює?

Вега якийсь час нічого не відповідала.

— Неллі, може, ти зголодніла? — спитала вона.

— Так, знаєш, мені, коли немає чого робити, завжди хочеться чогось з'їсти.

— У нас дуже великий вибір рецептів синтезованої їжі. Можеш подивитись меню і вибрати, що забажаєш, я не дуже знаюсь на цьому. Наш капітан їсть майже завжди одне й те саме.

— Я залюбки подивлюся.

Неллі піднялася, підійшла до машини синтезування їжі.

— Я собі візьму… а це що? Якесь морозиво? — Неллі провела пальцем по настінній голограмі. — Нічого собі рейтинг! Мабуть, воно смачне. Так, добре, отже, собі я візьму морозиво, а Тіку... Що це? Якесь куряче м'ясо? Виглядає досить апетитно. Так, сирого немає, є тільки "рер" — дуже слабке просмаження. Це підійде.

Коли вона замовляла другу страву, вона почула, як розсувні двері відчинилися.

— А це що таке? — дівчина обернулася і побачила робота, який спантеличено дивився на клітку, а ящірка шипіла на нього.

Поки між усіма зависла пауза, підключилася Вега:

— Це воларум, ящірка. Вони дуже хижі, полюють зграями, дуже швидкі і кмітливі.

— Так, але що вона робить тут? — спитав Мет.

— Це моя ящірка, його звати Тік.

— Це добре. Добре, що він у клітці. Здається, я йому не дуже подобаюсь.

— Не звертай уваги, він просто не любить чужинців.

— Ти б йому якось пояснила, що він у нас у гостях.

— Вибач, Мете.

— Та нічого, — сказав робот. — Я, мабуть, піду, не буду вам заважати.

— Навпаки, я дуже буду рада, якщо ти залишишся і складеш мені компанію.

Робот помовчав, розмірковуючи.

— Ну добре, — невпевнено відповів він і сів подалі від переноски.

— Мете, а ти коли-небудь бачив справжніх піратів? — запитала дівчина і сіла біля нього.

— Так, одного разу ми якось взялися перевозити вантаж на одній космічній базі, а потім виявилося, що це піратська база, а вантаж — це крадені речі після пограбування.

— І що ви зробили?

— Ми повернули весь товар власнику, — не дуже вдоволено відповів Мет.

— Ти хочеш сказати, що ви вкрали товар у піратів? Це дивовижно! Але що на це сказали пірати?

— Коротко кажучи, вони сказали, що...

— Мете, — почувся голос Веги. — Мабуть, Неллі це не дуже цікаво.

— Навпаки, я залюбки послухаю.

— Коротше кажучи, нам краще триматися від них подалі, — завершив Мет. — Ну, а ти як часто подорожуєш?

— Ні, не часто, якщо чесно. Я подорожую вперше, точніше — вдруге. Розумієш, я народилася на планеті Шанра. Я жила там із мамою, а потім, коли мені було три з половиною роки, вона сильно захворіла. Згодом прилетів Нейл, мама померла, ми її поховали і полетіли на Ельдар. І з тих пір я весь час жила там.

— Мені дуже шкода, — сказав Мет. — А навіщо ти вирішила знову туди летіти?

— Розумієш, на нашій планеті, коли тобі виповнюється шістнадцять років, ти маєш право взяти родове прізвище. Воно передається тільки по жіночій лінії.