13. Бляшанка Ло

– Вони ще залізяччя сюди натягли, стрижні стирчать з усіх боків! Наліпили, накидали! Як тут літати? Дороговкази вже треба вішати. Це ж лабіринт! Чому вони не будують зовнішній космодром? До внутрішніх через ці завали не доповзти. Вантажний вже не пройде, – наперекір власним словами пілот впевнено і з легкістю вів корабель по залізному лабіринту, повз нагромадження металу і пластику. Й лаявся так емоційно та заповзято, наче йому заважав кожен блок і кожен літаючий об'єкт, – Куди ти прешся дурню? Я ж більший, ти що у лобову мене вирішив взяти? Буцятись хочеш? Ну давай! Та куди ж ти? От дурні провінційні пілотики, не вміють з просторовим кораблем своїми "фуфіками" розминутись.

– Як гарно, хоча й здається краса сумнівна, але то ж така дика, первісна краса цивілізації, – вигукнула Мілен. Вона заблокувала пульт увімкнула щось на кшталт гравітаційного гамака і лежала на животі, оперлась ліктями роздивляючись житлові блоки бази у лобове скло.

Кіт перевертень стрибнув на штурманський пульт і ліг поруч з Мілен, дивився на корпуси, блоки гігантські рейки, та різнокольорові вогні вікон й рекламних щитів. Крізь пластикові ілюмінатори було видно людей, які жили тут своїм життям під низькими стелями, так само як їхні побратими, на своїх планетах, під високим небом.

– Ото знайшла красу! Ось ваша планета - це краса, – вибухнув обуренням Ріто. – А тут яка краса? Хіба що вогники різнокольорові! Дикість! Металобрухт! – попереду вже було видно порожнечу великого шлюзу першого космодрому. Цей шлюз не закривався з того часу, як на базі встановили силове поле. Туди не те що Лис міг залетіти, десять круїзних лайнерів з легкістю би увійшли, вишикувавшись у ряд.

– Мілен злізь з пульту! Скільки можна прости не лежати на ньому пузом, яка тобі різниця дивитися у ілюмінатор, чи у монітори? Що за дитячість, тобі ж скоро у академію поступати, – звично лаявся капітан.

– Та добре, добре, якщо вам вже так це не подобається, – Мілен сповзла з пульта знову активізувала півколо моніторів на силових полях, кіт також зліз з пульта, принишк на її колінах.

– Ти міг би там і сидіти, – пробуркнув капітан до кота.

Ріто увімкнув передавач набрав код вежі:

– Вежа Ло 01 вкажіть квадрат для посадки.

Відгукнувся приємний жіночий голос:

– Митний збір сплатили?

– Що? Що за нововведення? Митний збір? – обурився Керт, – На вільній території?

– Наша база тепер на території співдружності? Ми повинні платити їм податок, тому беремо з кораблів по десять тестолів за майданчик. Скажіть спасибі що документи ще не перевіряють, – з образою в голосі, немов її викрили в крадіжці, відповіла диспетчер.

– Все псується, – зажурився Ріто.

– Влада вас затискає все сильніше й сильніше. – погодилася Мілен.

Кіт розглядав полотно космодрому у моніторах. Це був перший космодром, який він побачив у новому світі.

Космодром номер один давно застарів, злітні майданчики втратили стійкість, він належав контрабандистам та космоторгівцям.

– Лис! За вас сплачено. Квадрат двадцять п'ять, – повідомила диспетчер.

– Слава тобі зоряна мамо! – вигукнув Ріто і повів корабель до двадцять п'ятого квадрату, під стіною біля одного із входів.

– Спасибі тато Джетт, – усміхнувся Керт і вийшов з рубки.

Мілен і Ріто почули як він наказував хлопцям притягти до вантажного відсіку Ботікта. Давно мріяв позбутися божевільного кока.

На злітних майданчиках цього космодрому могло вільно розташовуватися невелике містечко. Але дві третини усього поля жителі найближчих блоків перетворили на смітник. Сюди дозволялося скидати тільки використаний пластик і зламану побутову техніку для переробки, але правила як зазвичай порушували й звозили побутові відходи. Запах просочувався навіть крізь силове поле, яким сором'язливо накрили смітник й приховали напівпрозорою, голограмою що зображувала пагорб зарослий травою та квітами.

Стіни навколо космодрому висотою рівнів двадцять, з балконами і сходами ремонтували і перефарбовували сотні разів, вони тепер нагадували старе полотно в різнокольорових латках. Грибок з боку смітника і іржа з боку працюючих майданчиків навічно зійшлися у війні за територію. Лис тулився до стіни на крайньому майданчику поруч з широким коридором, звідки йшло свіже повітря, з апаратів кисневої очистки.

Лакі і Бейл притягли кока у вантажний відсік. Від кока смерділо страхом і брудом, подряпини на його обличчі запалилися. У волоссі блискітки.

– Заплати мені за рік і я сам піду! – кричав Ботікт, тицяючи капітану Керту під ніс зв'язані руки.

Керт пошкодував що не заштовхав до рота колишнього кока старого брудного м'ясницького фартуха, ще одного дратуючого елементу з корабельної кухні.

– Ти винен будеш, моральне відшкодування, – гаркнув капітан.

– Я рятував команду! Як ви не розумієте? Люди ви темні! – журився Ботікт, – Та тепер ви усі станете крижаними статуями у пекельному соборі потойбіччя, через цього кота! – Колишній кок спробував дотягнутися до чорного кота, який ховався за ногами Мілен.

Кот обурено нявкнув. Мілен підняла його на руки, мовила погладжуючи звіра по голові:

– Стільки екстазу у криках фанатиків. Вони починають лякати. Так, так ти маєш рацію, дурість та неуцтво жахливі, – Мілен поспішила піднятися на балкон другого рівня, подалі від Ботікта.