8. Кріокамера

Бейл і Лакі приліпили до кріокамери гравітаційні поплавці, завантажили ящик на платформу. Працювали хлопці мовчки. Їх лякали розбиті кораблі. Понівечені тіла у скафандрах притягували погляд, наче кликали. Лакі не втримався, прошепотів до Бейла:

– Не дивися туди, працюй. Це не фільм і не гра.

– Підбадьорив, дякую, - огризнувся Бейл. Він не міг не дивитися, йому здавалося що люди у скафандрах живі, що вони бранці цієї жахливої планети, і волають про допомогу.

Алю, який спостерігав за периметром навколо Лиса, повідомив:

– Алмази випали із стіни, я підготую очищувач фільтрів, за мить втягне усі камінчики у мішок, може я зараз вийду й заберу усе. Адже нам чесно заплатили.

– Керте, не будемо ображати господаря, потрібно забрати те що дають, – сказала Джетт.

– Згоден, але це усе так принизливо, – сердився Керт. Наказав по гучному, – Залишайся на кораблі Алю! Обійдемося без самовбивчих ініціатив! Очищувач занеси до шлюзу. І приготуй бактеріальний захист. Нам ще не вистачає заразу на корабель занести!

– А алмази? – вигукнув пілот, який не міг би пережити такої втрати, він навіть відчував біль у серці.

Бейл штовхнув Лакі, той сидів за кермом платформи, дивився на тіло жінки у тонкому чорному скафандрі, на її пробитий шолом:

- Не залипай на них.

– Як у фільмі жахів? Так? – Лакі відчув давно забутий дитячий страх, коли рятує лише ковдра у яку потрібно дуже швидко загорнутися, наче у кокон, щоб чудовисько тебе не знайшло. Але зараз він дорослий чоловік, він солдат, має сміятися над небезпекою і не відчувати страху. Так вчив сержант в учебці. Але де та ковдра з яскравих клаптів?

– Все! Рушаймо! – Капітан стрибнув на платформу.

– Не дивися на них, – наказував Лакі собі і брату. Платформа під його керуванням рвонула до корабля.

Джетт намагалася прочитати ієрогліфи на стінці кріокамери. Букви були знайомі, але слова не складалися.

– Зберемо що встигнемо Ріто. Сподіваюся, нам цими алмазами борта не поб'є, як тим невдахам, у тій печері, – капітан прийняв рішення. Побоювався, що знову помилкове. Ніяк не міг зрозуміти чому він вирішив летіти до середини цього планетоїда. Немов його тягло сюди ще з моменту виявлення кораблів патруля.

– Так може, тоді, хай його до біса, – Ріто теж засумнівався, – До біса, те хороше життя. Хоч яке–небудь потрібно зберегти.

– Схоже на гасло, – усміхнулася Джетт, – Це мертва мова кеп, капсула дуже стара.

– Що швидше погана новина, ніж хороша, люба. Усе! Менше розмов, більше діла, – Керт мовив звичну формулу, стимулюючу до дії.

***

На кораблі Бейл і Лакі засипали до контейнеру з–під борошна здобуті алмази, міцно зачинили кришку. Ретельно закріпили контейнер, на складі другого ярусу.

Кріокамеру залишили у шлюзовому відсіку. Алю і Мілен накрили її сіткою силового поля. Ні радіації, ні мікроорганізмів на поверхні камери для тривалого сну, не було виявлено. Скло на кришці кріокамери через пил, іній а врешті і конденсат не давало можливості зазирнути до середин. Камера давно не працювала. То усі, крім Мілен, були певні, що у камері труп, від якого господар планети вирішив позбутися.

– А якщо господар нас не випустить? – Ріто, керував Лиса за приладами. У напівтемряві рубки зараз лякали навіть тіні.

– Випустить, – прошепотіла Мілен, – Який сенс йому пообіцяти, і не відпустити?

– Прикинеться добреньким, а при виході приб'є, – знизав плечем Ріто, – Страшно, коли не знаєш, з чим зіткнувся.

– Він не людина, такі не брешуть, – твердила дівчина.

Джетт сфотографувала написи на кріокамері, тепер переглядала зображення на планшеті. Ієрогліфи розпізнавав і дешифратор, але слова були незрозумілі.

– Занадто ти віриш у різноманітних монстрів крихітка, – буркотів до штурманки пілот, – Напевно казки любиш.

Лиса повело на пустках, борт зачепив гостру скелею. Силове поле витримало удар.

– Обережно Ріто, у тебе що, руки тремтять?! – сердився Керт, – Ще не вистачало дірки у борту.

– Не буде дірки, я посилила силовуху, – запевнила Мілен, – Борт не зачепило.

– Силовуху, – передражнив капітан, – Всьому свої назви даєш, наче маленька.

– Вихід! – вигукнув Ріто, – Не можу я зрозуміти, як ми опинилися так глибоко?

– Немов нас хтось вів, і всі прилади збрехали, – мовила Джетт, наче прочитала думки Керта.

– Звичайно нас вели, – Мілен загнала роботів у торпедний відсік. Лис вислизнув у відкритий космос. – Зірки! Ура!!!

– Ми живі! – радів пілот, – Я всіх врятував! І у нас алмази! Може скинути бісів ящик на поверхню цього планетоїда?

– Не будемо нахабніти, – вирішив Керт, – Господар виконав умови. Скинемо далі, на кордоні підпростору.

– Сміттярі не спіймають? – запитала Джетт, – штрафи у них великі. Ріто без дворецького залишиться.

– Чому відразу Ріто!? Тільки що, відразу страждає старий, добрий Ріто! – обурився пілот. - На ящику наших даних немає. Нехай штрафують виробників.