Коли вдивляєшся у космос, відчуваєш що за тобою спостерігає хижа безкінечна пітьма. Вона вабить і вивчає, поглинає свідомість і підкорює волю. Але й у пітьмі є світло – життєдайні зірки й хмари палаючого гелію. З космосу вони здаються маленькими, крихкими, холодними й дуже далекими. Вогники у темряві, порятунок для космічних мандрівників.
Капітан Керт любив Всесвіт, розмовляв з ним, і чув його. Знав яка маленька і беззахисна людина перед цим неймовірним, неосяжним нескінченним, де космічний корабель схожий на астероїд, чи комету, що пливе за гравітаційною течією. Але у корабля є двигун, штурвал і бортовий комп'ютер, здатний розрахувати правильний курс. Отже, поки корабель рухається – життя триває.
– Капітан я приймаю штурвал, – пілот Тусьто Ріто увійшов у рубку, тупотів немов гагротоп (бегемот), хекав як старий іонний двигун, – Я свіжий, бадьорий і готовий кермувати куди ти накажеш. – впав у крісло пілота, поклав величезні руки з товстими міцними пальцями на пульт керування, ніжно торкнувся кульки штурвалу.
Капітан оглянув комбінезон пілота, в плямах невідомого походження, скептично дорікнув:
– Свіжий та бадьорий? Попери ти, врешті решт, своє лахміття.
Ріто понюхав комір комбінезона, знизав плечем, ображений огризнувся:
– Знову шеврон пороти та пришивати? Чистий, ще не смердить, – погладив старий шеврон пілота першого класу великовантажного транспорту.
– І патлами твоїми крекери можна намазувати, – лаявся капітан. Із гидливою гримасою, уявив крекер на голові Ріто, – Гидота яка, – підвівся із штурманського крісла, потягнувся, суглоби хрускотіли, пердражнив пілота, – Куди накажеш, куди накажеш... Ріто, ти візник з нерозвиненого світу, чи пілот космічного корабля?
– Іноді мені здається, що візник, – усміхнувся Ріто. – Кеп? У тебе настрій поганий? Чому накинувся саме на мене? Де те дівчисько, з її спектральним чаклунством? Зараз довбануся у цю кольорову фігню! Прийде нам логічний капець.
– Не погрожуй мені! – лаявся капітан. – Довбанеться він! Вже раз довбанувся! Ледь "стабілізатори не двинули".
Дівчина схожа на підлітка, у короткій зеленій сукенці, з довгим, нижче паска чорним хвилястим волоссям, забігла у рубку, скинула черевики, куплені напевно у шевця, на планеті, яка не знає електрики і стрибнула у крісло штурмана. Пожартувала:
– Ріто ти вже був у підпросторі, невже ще хочеш? Щось там не розгледів?
– Мілен, хай тобі чорт! Чи Ріто через тебе повинен корабель зупиняти? – сердито запитав Керт.
– От, я ж кажу, вона у всьому винна, – пілот тицьнув пальцем у бік штурманки, бубонів, – Не хочу я у підпростір. Там нічого розглядати. Темне усе і спати хочеться, жахіття маряться, не хочу.
– Якщо ви мені корабель розіб'єте, гидка парочка, я вас обох у той підпростір викину, – пригрозив капітан.
– Якщо ми «Лиса» розіб'ємо, ви не зможете нас вбити, кеп. Після розгерметизації ми вдвох до капсули не добіжемо, – глузувала Мілен.
Капітан посміхнувся, з ніжністю оглянув кабіну корабля і підлеглих:
– Я вже уявив як Ріто біжить до шлюпки, – хмикнув і пішов до дверей, – Піду перевірю, де інші лобуряки.
– Готовність двадцять хвилин, кеп, – повідомила Мілена і увімкнула генератор силового поля для проходження корабля крізь підпросторовий канал, що ввів у іншу галактику. Основний двигун зашипів у цьому полі, немов сердита зміюка.