4. Магія різдва

Вони вискочили на вулицю — і відразу потонули в яскравих різдвяних фарбах.
Ярмарок гудів: гірлянди, музика, сміх, запах кориці й глінтвейну. Сніг сипався з неба, люди топталися на місці, фотографувалися, обіймалися з усім, що рухалося.
— Чудово… — прошипіла Рокі. — Святкове пекло.
— Розчиняємось у натовпі, — кинув Мазур. — Спокійно. Без паніки.
Вони вже майже зникли між людьми, коли хтось заволав:
— САНТА!
За секунду навколо них зібрався натовп. Телефони, туристи, обійми.
Санта розцвів:
 — Хо-хо-хо! Усім щастя!
— Ні, — сказав Мазур.
Він вхопив Санту за комір і потягнув геть, просто по снігу.
— Гей! Фото ж платні! — встиг крикнути той.
— Потім, — буркнув Мазур. — біжімо далі !
— Куди? — спитала Рокі.
Санта нарешті випростався, вже без усмішки:
 — Частинка Бога тут. На цій планеті.
Всі поглянули на нього
— У моїй старій резиденції, — додав він. — За містом. Під льодом.
Мазур усміхнувся:
 — Тоді ходімо. Різдво ще не скінчилося.
Вони побігли  між торговими будиночками , ковзаючи по снігу, поки попереду не з’явилися реактивні санки — старі, подряпані, але живі.
Санта вскочив останнім, пальці забігали над панеллю.
 — Тримайтесь.
Він вбив координати.
І в ту ж мить повітря за спиною розірвали постріли. Сніг вибухав фонтанами, метал заскреготів.
— Бластери! — гаркнув Мазур, пригинаючись. — Поїхали!
Сані зірвалися з місця, рвонули вперед, лишаючи за собою вогняний слід.
— Це не перші, — крикнув Санта крізь рев двигунів. — І не останні!
— Мене це чомусь не тішить, — озвався Боб.
— За п’ять тисяч років, — продовжив Санта, — на мене полювали всі, кому не лінь. Не через мене. Через неї.
Рокі обернулася:
 — Частинка ж спить.
Санта гірко всміхнувся:
 — Спить — не означає мовчить. Вона випромінює енергію . Достатньо, щоб забезпечити усю галактику струмом.
Ще один постріл пролетів поруч.
— І всі вони хочуть використати її, — додав він. — Як батарейку. Або як зброю. Ну чи  продати.
Мазур стискав поручні, усміхаючись крізь вітер:
 — Ну що ж… значить, ми на правильному шляху
Сані зникли в темряві, а за ними — сліди  яскравого світла ярмарка.
Через деякий час вони  були на міг, сані різко загальмували.
Перед ними розкинулася будівля з льоду. Прозорі стіни, всередині яких застигли світлові візерунки, мов замерзлі спогади. Лід тихо потріскував, ніби дихав. 
— Ось вона… — прошепотів Санта.— моя резиденція...
Вони зайшли всередину. Кроки відлунювали глухо, світло ламалося у стінах, і здавалося, що за ними хтось спостерігає.
Санта зупинився. Усмішки не було. Алкоголь з нього ніби випарувався.
— Я довго думав, чому вона перестала працювати, — сказав він тихо. — Чому Серце Бога… згасло.
Рокі мовчки слухала. Навіть Боб не жартував.
— Коли я був Сантою, — продовжив він, — я чув дітей. Їхню радість, коли бажання збувалися. Їхній сміх. Їхнє щастя.
 — Він ковтнув. — І ми з частинкою живилися цим.
Мазур нахмурився.
— Але?
Санта підняв очі.
— Але разом із радістю приходив біль.
 Дітки, які просили не іграшки. Не дива. А щоб мама не померла.  Щоб тато повернувся. Щоб не було війни.
 Щоб хтось просто… любив.
Настала неприємна Тиша.
— Є бажання, які навіть боги не можуть виконати, — прошепотів Санта. — І кожного разу, коли ми не могли… частинка брала цей біль на себе. І я — разом із нею.
Він поклав руку на крижану стіну.
— Щастя й біль. Радість і втрати. П’ять тисяч років.
 — Його голос затремтів. — Вона зламалася. А я запив!
Рокі тихо видихнула.
— Тобто Серце Бога не помирає…
— Ні, — похитав головою Санта. — Воно просто більше не хоче слухати.
Лід навколо них ледь-ледь засвітився — ніби будівля почула ці слова.
Вони рушили далі коридором — лід під ногами тихо скрипів, ніби прислухався.
Санта йшов попереду, не озираючись.
— От скажіть мені, — промовив він. — Що ви відчуваєте на Різдво?
Мазур не замислювався довго.
 — Тепло. Навіть коли холодно . Наче світ на мить стає простішим.
— Ностальгію, — спокійно додав Абрахам. — Час, коли спогади гріють душу, а люди стають чеснішими.
— Перевантаження серверів, — озвався Боб. 
Санта кивнув.
 — Ось. Радість. Світло. Очікування.
Він обернувся.
— А ти, Рокі?
Вона йшла мовчки з поглядом у лід під ногами.
— Рокі? — м’яко повторив Санта.
Вона не відповіла.
Тиша затягнулася, стала важчою за холод.
— Бачите? — тихо сказав Санта. — Саме так це й працює.
 І частинка… чує не тільки те, що ми кажемо вголос.
Санта різко зупинився.
Повернувся до них і змахнув руками, ніби розсовував повітря.
Очі Санти спалахнули світлом — не білим, не теплим, а живим, пульсуючим. Лід навколо затремтів.
— Досить ховатися, — прошепотів він.
Льодяна стіна перед ними розійшлася, мов завіса. Без тріску, без шуму — просто поступилася.
За нею відкрилася зала.
У самому центрі, зависнувши в повітрі, був згусток сфери. Нерівний, переливаючий, ніби зітканий з тепла й світла водночас. Він пульсував яскравим червоним повільно, як серце.
Кожен удар відгукувався в їх грудях.
— Ось вона… — тихо сказав Санта. — Частинка Серця Бога.
Санта наблизився до неї
— Вона… не витримала, — прошепотів він. — Забагато болю. Занадто багато років.
Його погляд повільно зупинився на Рокі.
— Останньою краплею… була ти.
Рокі здригнулася.
 Вона зробила крок назад…
— Я??? 
У цей момент ззаду щось вибухнуло.Усередину ввалилися бандити з бластерами, кричачи й ціллячись у них!
— Ось артефакт! — заревів хтось. — Хапай його!
Санта різко випростався. Очі знову спалахнули білим вогнем. Він змахнув рукою.
Повітря затремтіло і блискавкою вдарило по бандитам  і всі головорізи миттєво завмерли, вкриті льодом, мов моторошні статуї.
Санта повернувся до сфери і торкнувся її. 
Частинка Серця Бога затремтіла, почала стискатися, наче жива істота, що намагається втекти від власного болю.
— Вона більше не витримує… — голос Санти був хрипким. — П’ять тисяч років вона слухала. Радість… і сльози. Але деякі сльози… не мають меж.
Рокі не одразу зрозуміла сенс цих слів.
 Вона просто відчула, як щось усередині розірвалося.
 Наче старі двері, зачинені роками, раптом хтось штовхнув зсередини.
— Я… — вона хотіла щось сказати, але голос зник.
І тоді приміщення розірвалося… Не вибухом. А туманом зображення спогадів.
Перед ними з’явилася кімната. Перед ними з’явилася кімната. Маленька. Сіра. Холодна.  Стіни облуплені. Вікно затягнуте інеєм.  У повітрі відчувся запах вогкості й самотності.
У кутку сиділа дівчинка. Маленька Рокі.
Вона була надто худенька. У завеликому светрі, який сповзав з плеча. Руки — червоні від холоду. Коліна підтягнуті до грудей так, ніби вона намагалася стати меншою.
За дверима було чути сміх.  Голосний. Радісний.
— З Різдвом!
 — Дивись, що мені подарували!
 — А мені — ще краще!
Хтось біг коридором. Хтось сміявся.
А вона — не ворухнулася.
Перед нею стояла коробка.  З блискучим папером. З бантиком.
Вона дивилася на неї довго. Дуже довго.  Потім повільно відкрила. Іграшка. Нова. Гарна. Чужа. Дівчинка взяла її в руки… і не відчула нічого. Пальці затремтіли. Вона обережно поклала іграшку назад у коробку.  Закрила кришку.
Бо вона чекала іншого.Вона підвела очі до дверей. Знову. І знову.
— Мамо… — прошепотіла вона так тихо, ніби боялася, що її почують і за це покарають. Її губи затремтіли. Сльоза впала на підлогу.  Потім ще одна.
— Я буду хорошою … — вона витерла сльози брудним рукавом. — Я не буду заважати… Я просто… я просто хочу, щоб ти прийшла… Вона схилилася вперед і розплакалася, затискаючи рот долонею, щоб ніхто не почув. Плечі тремтіли, дихання збивалося, тіло стискалося в маленький клубок — ніби вона намагалася зникнути, щоб не бути зайвою.
— Я хочу мати сім’ю… — прошепотіла вона крізь сльози, ледве чутно. — Я ж так стараюся…
Вона підвела заплакані очі до зачинених дверей.
— Я не хочу подарунків, — голос тремтів, але в ньому з’явилася відчайдушна рішучість. — Мені не потрібні іграшки… не потрібні цукерки… не потрібне це свято…
Вона похитала головою, ковтаючи ридання.
— Санта Клаус! Я хочу маму… — прошепотіла вона, ніби це було заборонене слово.
 — І тата…
Її голос зірвався остаточно.
— Будь ласка… — вона притиснула долоні до грудей. — Я більше нічого не прошу…
І в цій тиші, наповненій дитячим плачем, стало зрозуміло:  це бажання не могли виконати ні подарунки, ні магія, ні боги. У той вечір.І в наступний. І кожне Різдво після.
Доросла Рокі стояла, і сльози текли по її обличчю, але вона їх не відчувала.
— Я думала… — прошепотіла вона. — Якщо я перестану чекати, перестане боліти…
— Але я чекала все одно…
Світло сфери задрижало. Санта повільно опустив голову.
— Це ті сльози… — він заговорив хрипко, наче кожне слово давалося через силу. — Які не можна витерти дивами. Я намагався… роками. Подарунками, світлом, магією…
Він з гіркою усмішкою похитнув головою.
— Але є біль, який не лікується чудом. Біль без провини.  Біль дитини, яка просила не іграшку… а щоб її хтось забрав додому.
Його голос затремтів.
— Я чув це. Щороку. Від сотень. Від тисяч дітей.  І щоразу… я нічого не міг зробити.
Санта стиснув кулаки.
— Я приносив їм подарунки, — прошепотів він. — Бо це все, що мені давала частинка.
 А потім ішов і пив… щоб заглушити їхні голоси. Бо інакше… я б зламався.
Він підвів погляд на Рокі — втомлений і винуватий! 
Мазур підійшов повільно.  Ніби боявся злякати її.
Він обійняв Рокі — міцно, по-справжньому.
 Так, як ніхто не обіймав ту маленьку дівчинку в кутку.
— Ти більше не одна, — сказав він хрипко.
Боб підійшов і поклав руку їй на спину.
 — Ми…  твоя сім’я, — тихо мовив він, ніби відкрив щось нове для себе.
Абрахам став навколішки перед нею, дивлячись просто в очі.
— Доню моя… — сказав він, і голос зрадницьки здригнувся. — Ти шукала дім усе життя.
 — А дім… знайшов тебе.
Рокі розслабилася і заплакала в голос. Як тоді. Як та маленька дівчинка в холодному кутку.
Але тепер її тримала родина.
Світло Серця Бога спалахнуло — не червоним. А теплим і живим.
— Вона проснулась… — прошепотів Санта. — Бо бажання Рокі здійснилося не дивом. А людьми.
А Рокі плакала не стримуючись. Не ховаючись.
І з кожним схлипом з неї ніби спадало щось важке — старе, затверділе, те, що вона носила в собі все життя.
Вона вперше не боролася з болем.  Вона дозволила йому піти. 
Її дихання вирівнялось. Плечі більше не були напружені.  Руки, що тремтіли, повільно розслабилися.
Рокі підвела голову й усміхнулася. — Я… — вона ковтнула повітря. — Я більше не відчуваю холоду…
Мазур не відпустив її. Боб стояв поруч, трохи незграбно, але не відходячи ні на крок.
 Абрахам погладжував її волосся, спокійно, як батько.
І Рокі раптом зрозуміла: Це не було диво. Не магія. Не подарунок….Це була сім’я! 
Те, чого вона просила тієї далекої ночі. Те, що не прийшло тоді.  Але прийшло тепер.
Світло Серця Бога стало рівним. Спокійним. Воно більше не тремтіло.
Санта повільно випростався. Він слухав артефакт— і на його обличчі з’явилося полегшення
Червоне світло остаточно змінилося — стало золотим, м’яким, як світанок.
— У галактиці ще багато світів, — сказав Санта тихо. — Багато дітей, які вірять.
 — І тепер… вона знову зможе дарувати їм магію Різдва.
Він подивився на команду.
— Як я  можу вам віддячити?
Мазур навіть не замислювався.  Усміхнувся ледь помітно, без геройства.
— Ні, — сказав він спокійно. — Ти вже заплатив.
Санта здивувався
— П’ять тисяч років, — продовжив Мазур. — Самотності. Дитячих сліз. І пляшок замість сну.
 — Цього більш ніж достатньо.
— Деякі рахунки, — кивнув Абрахам,— сплачуються не платою, а часом. І ти віддав його сповна.
Боб хмикнув.
 — Підтверджую. Баланс… давно зійшовся.
Світло спалахнуло. …Вони прокинулися в барі.
Голова у всіх боліла.  На столі — порожні пляшки.  Санта хропів за стійкою.
— Це була… — почав Мазур.
— Масова галюцинація, — перебив Боб. — Неможлива. Навіть для мене.
Вони переглянулися, але не нічого не промовили.
Бо кожен пам’ятав одне й те саме. Рокі взяла всіх за руки  й тихо усміхнулася.
Бо тепер вона знала. Вона більше не сама.