3. Бар " У Санти"

Двері бару «У Санти» відчинилися, і вони ввалилися в середину. Вогке тепло, запах алкоголю, озону і цигаркового диму, що розсіювався у напівтемряві, миттєво огорнуло їх своїм липким одіялом. В забитому в щент залі стояв гомін — сміху, дзвону келихів і п'яних пісень на різних мовах  “Jingle Bells”.
— О-о-о… — простягнув Мазур. — Нарешті місце, де не треба вдавати, що ти нормальний.
Неонові надписи мерехтіли то синіми, то пурпуровими спалахами. За столиками сиділи різні типи:
 — п’яні пілоти,  підозрілі найманці, брудні поліцейські в новорічних прикрасах поверх уніформи,  зорогардіянські торговці у гірськолижних костюмах,  і кілька туристів, які явно помилилися дверима.
— Так …  тут  стиль пʼяних цивілізованих людей, — уточнив Боб. — Але я не проти. Це найкраще, що я бачив сьогодні після власного відображення.
За барною стійкою стояв бармен у костюмі  Санти.  Великий живіт, розпатлана біла борода, круглі окуляри, в на грудях красувався напис чорним маркером “І не питайте, чому Санта п'яний”
Команда підійшла ближче до стійки і всілася за вільний столик. Тим часом на барній Сента розмахуючи цигаркою, що була довша ніж совість у Мазура, вів дискусію з якимось типом у в’язаній шапці. 
— Я тобі кажу, Різдвяна магія існує! — кричав Санта. — Я бачив, як у мене перед очима з’явилася пляшка віскі! Просто бах! — і є!
— Ти її купив, — монотонно відповів тип і поправив шапку. 
До них підкотився дроїд- офіціант — високий, іржавий, на моноколесах з рогами оленя на голові і дзвіночком на грудях.
— Добрий вечір, — механічно промовив він. — Різдвяний олень Бембі до ваших послуг… Що бажаєте?
Мазур розплився в усмішці, підморгнув:
— Щось міцне. Дуже. Щоб зігріти душу, тіло й мою професійну репутацію.
— Записав, — кивнув олень без жодного ентузіазму.
Боб повернув голову до офіціанта-оленя:
— А мені щось на основі… 90% етанолу, 10% безумства..
 — Він постукав себе по корпусу. — Я універсальний: переварюю все, що горить.
Олень здригнувся:
— Е-е… я так не можу.
— Я теж не міг, — гордо відповів Боб. — Доки не встановив собі реакторний відсік на Татуїн-6 Бетельгейзе.
 Тепер я підзаряджаюсь не тільки від струму, а й від усього, що вступає в хімічні реакції.
 І так, від алкоголю я теж п’янію.  Щоправда, спирт б’є по оперативній пам’яті, тож я маю похмілля…
Офіціант заздрісно подивився, і трохи сумно промовив — що ж в такому разі у нас є декілька коктейлів для вас : WD40 на основі відбірного 67 відсоткового спирту та керосину;  А-95 на основі бензину і горілки Хортиця. Ну і звісно наш бестселер, але попереджаю він ядерний, це мікс бензину, коняку від Шабо, горілки від Немиров та електроліту від київського хімічного заводу Дарниця. 
Боб хмикнув — мені два ядерних ! 
Абрахам підняв пальця:
— А мені, будь ласка, класичний віскі. Класичний — це значить ірландський із кубиком льоду, а не ту Туріянську підробку від якого потім запор…
Олень записав, поглянув на Рокі:
 — А вам?
Рокі зітхнула так, ніби щойно дізналась, що в космос більше не літають:
— Глінтвейн. Великий. І мовчки.
— Зрозумів, — кивнув олень. — Один «великий і мовчки».
Рокі просто помахала головою.
Олень покотився до бару, залишивши їх за столом.
Мазур потер руки:
 — Ну що, команда, свята починаються.
— Скоріше б закінчилися? — буркнула Рокі, тримаючись за голову. 
Мазур нахилився до неї через стіл:
 — Рокі… чому ти так ненавидиш це свято?
Рокі підняла на нього погляд — Ну може, тому що це СВЯТО ФАЛЬШІ! — випалила вона. — Тут усе — декорації. Усмішки, обійми, побажання навіть почуття — вдавані, Ця атмосфера — куплена! Це не Різдво, а маркетингова пастка, де кожен удає, що щасливий!
Боб тихо прошепотів:
— Ого…когось бомбануло..
Рокі продовжила, не зупиняючись:
— Гляньте навколо! Усюди блиск, вогники, штучні запахи кориці… і всі це ковтають, бо бояться визнати, що свято давно стало порожньою ілюзією! Днем, коли від тебе чекають тепла, радості, чудес… а ти мусиш грати роль!
— Рокі.. — Мазур перебив її — так з усіма святами, коли люди хочуть відчути щось особливе, вони це роблять і не важливо чи це прикрашання ялинки, стрибки через вогнище чи удавання що магія існує. 
Років роздратовано подивилась на нього, але не встигла нічого відповісти 
— Я обожнюю це свято, бо в дитинстві я був  найщасливішим хлопчиком.
Мазур на мить замовк. Він відпив зі склянки й подивився кудись убік, повз Рокі, повз усіх  у власну пам’ять.
— Знаєте… — почав він тихіше. — Я виріс у маленькому селі. Самий центр України. Там зими були… справжні. Не оці ваші «припорошило на два сантиметри», а такі по коліна, і мороз був таким, що щіпав за щоки.— Він усміхнувся — Перед Різдвом усе село ніби сповільнювалося. Люди не бігли. Не метушилися. Не кричали. Навіть собаки гавкали тихіше…Батько завжди приносив ялинку із лісу — не штучну, справжню. Вона колола руки, пахла лісом і зимою . А я носив гірлянди, плутався в дротах і страшенно пишався, що «допомагаю». 
Боб завмер, навіть не коментуючи — рідкісний випадок, для нього. 
— Мама з самого ранку була на кухні. Пахло смаженим м'ясом, вареним холодцем й свіжим хлібом. Я постійно крутився під ногами, намагався допомагати.  Ми всі жартували і розказували всякі історії з дитячого життя батьків, … і ми щиро сміялися з них.  Тоді мені здавалося, що Різдво нас ніби огортало у свою магічну казку.
Мазур перевів погляд на Рокі.
— Подарунки були прості. Шкарпетки. Цукерки, мандаринки, дерев’яна іграшка зроблена власноруч татом. Якійсь дрібниці, якщо чесно. Але я свято вірив, що їх приніс Санта. Не тому, що мене обманювали… а тому, що я хотів у це вірити.
Він знизав плечима.
— А потім ми всі збиралися за столом. Свічки. Тиха різдвяна музика з телевізора. Усі разом — батьки, родичі, навіть ті, хто зазвичай не дуже ладнав між собою. У той вечір всі просто сиділи. Їли. Сміялися. Були сім’єю.
Мазур замовк даючи спогадам розвіятись, а потім потер долоні — Можливо, зараз це виглядає фальшиво. Можливо, маркетинг усе зіпсував. Але для мене Різдво — це не декорації. Це спогад про час, коли я був маленьким і щасливим… і світ ще не навчив мене цинізму.
Рокі мовчала. Її роздратованість не зникла — але в очах з’явилося щось інше.  Не віра. Не згода. А — сум. 
Вона вже відкрила рота, щоб щось кинути у відповідь Мазуру,  щось за чим би  можна було сховати емоції, — але не встигла.
До столу підійшов трохи підпилий, занадто впевнений у собі, далекобійник. На кепці якого було написано міжнародні перевезення  “Київпастранс”. Його погляд ковзнув по Рокі так, ніби вона була солоденьким тістечком з вишенькою зверху. 
Красуне… — протягнув він, нахиляючись ближче. — А може, я пригощу тебе коктейлем? За мій рахунок. Святковий настрій і все таке…
Рокі повільно повернулася до нього. Її погляд миттєво змінився — смуток зник, очі блиснули, а на губах з’явилася невинна усмішка, за яку в кількох секторах космосу люди втрачали кредити, кораблі й віру в себе.
— Ой… — вона схилила голову набік. — А який саме коктейль?
Залицяльник зрадів.
— Будь-який. Найкращий. Тутешній.
Рокі кинула швидкий погляд на бар, ніби прикидаючи масштаб майбутньої здобичі, і вже відкрила рота, щоб замовити і щось очевидно дороге, але…
— Друже,— Втрутився Мазур. Він повільно  встав і наблизився до невдахи — Ти зараз розвертаєшся, і валиш геть звідси! Або залишаєшся , але уже без зубів.
Рокі різко обернулася до Мазура:
— Гей…
— Сиди, — не дивлячись на неї, кинув він. — Я розберусь.
Далекобійник спробував усміхнутися:
— Ти хто такий взагалі?
Мазур нахилився до його обличчя:
— Той, хто не любить, коли на мою дівчину дивляться як на знижку в супермаркеті.
— Ми не …
— Не починай, — відрізав Мазур і стиснув кулак так, що кісточки хруснули. 
Залицяльник  поглянув на Мазура з низу до гори й мовчки відступив. Потім ще крок. І ще. І швидко зник у натовпі.
Рокі вчепилась поглядом у Мазура, піднявши брови.
— “Твоя дівчина”, значить? —  вона примружитися. — Ми ж не разом, якщо ти раптом забув.
— Ага …Не разом, — огризнувся Мазур.
— А я, між іншим, уже майже замовила найдорожчий коктейль у барі! — кинула вона. — Це була блискуча афера. 
— Вітаю, — сухо відповів він. — Я її зірвав.
— Ти просто не вмієш не лізти туди, де тебе не просять.
— А ти не лізеш, біда сама тебе заходе….відстрілив Мазур.
Рокі фиркнула й відвернулась.
Поки вони обмінювалися цими колючими репліками, Абрахам нахилився до Боба.
— Перепрошую, мій металевий друже, — мовив він з ледь чутно. — Вони що, більше не разом, чи я пропустив важливий епізод цієї драми?
Боб, неквапливо попиваючи коктейль, відповів:
— Ну… типу так. Розійшлися. Рокі вважає, що Мазур бабій і не здатний на серйозні стосунки.
Абрахам усміхнувся кутиком губ і зітхнув.
—От  дурні, — тихо сказав він. — Між ними таке кохання, що скрить як бенгальські вогники. Видно навіть з космосу .
У цей момент щось велике й грузне відчалило від барної стійки й причалило просто до їхнього столу.
— О-о-о… — протягнув бармен - Санта, впершись ліктем у край столу. — Я вас знайшов…
Боб скосив на нього сенсорне око.
 — Все. Почалося. Якщо він зараз скаже «хо-хо-хо», я тікаю з бару.
— Ви ж мої… перевізники, — Санта замахав цигаркою. — Контракт! Олені!
Мазур завмер.
 — Стривай… ти?
— А хто ж і ще?! — образився Санта. — Я вас найняв!
Рокі повільно повернулась.
 — Почекай. Ти — той самий Клаус, через якого ми тягнули вантаж із Землі?
— Популяцію! — гордо виправив він. — Генетично чисту! З рогами!
Боб зітхнув.
 — Я так і знав.. Ми виконали замовлення для пришибленого алкоголіка.
— Так, алкоголіка, — погодився Санта — Але замовлення важливе. Олені потрібні мені. Вони вже одного разу привели мене до істини… — він ткнув пальцем у різдвяний постер де він у санях напакованих подарунками —  …а тепер приведуть і вас.
— Перепрошую… що? —запитала Рокі.
Санта оглянув бар, нахилився ближче:
— Ви ж ті, хто знайшов Сльозу Бога, так?
Усі миттю завмерли.
— Е-е… звідки ти… — почав Мазур.
— Бо є ще одна, — прошепотів Санта. — Частинка Серця Бога.
Усі вирячились на нього, a Абрахам нахилився вперед:
— Ти ж… не просто п’яний бармен, так?
Санта хитро всміхнувся, затягнувся цигаркою:
— Чоловіче… якби я був просто п’яним барменом — я б не сидів у барі, що стоїть на точці перетину трьох світових ліній.
Мазур ковтнув зі свої чарки:
 — Тоді поясни… що таке “Частинка Серця Бога”?
Санта нахилився ближче, гикнув і тихо заговорив:
— Вона тут. На цій планеті.
Рокі мимоволі втягнула повітря:
 — Ти жартуєш?
— Ні, — Санта рішуче хитнув головою. — І перед тим, як підемо далі… є щось, що вам треба знати.
 — Він торкнувся своїх грудей. — Я… не людина.
 Я з раси “Різат на Зонцай”
У цей момент в повітрі спалахнув золотий контур — з’явилася голограма Джульєтти.
— Точно! — вигукнула вона. — Я так і думала.Ви з раси моїх творців! Просто мій алгоритм не відразу відфільтрував алкогольні випари, що йшли від вас.
Санта лише криво всміхнувся:
— Та я й не приховував. Просто рідко хто ставить правильні запитання.
— Добре… — Мазур поклав склянку на стіл. — А тепер розкажи, трохи детальніше.
Санта перевів подих, ніби повертаючись у спогади, які болять:
— Пять тисяч років тому , поки всі  билися в істериці  не знаючи, що робити із  "Сльозою Бога" , я тихенько нікому не кажучи знайшов свій артефакт — "Частинку Серця Бога". Коли я торкнувся її… вона подарувала мені здатність чути дітей в ніч перед Різдвом.
 Їхні мрії. Бажання. Справжні, тихі, які вони бояться сказати дорослим.
Боб кліпнув сенсорами:
— То ти… справжній Санта?
— Я був ним, — сумно поправив він. — І щороку я намагався виконати стільки бажань, скільки встигав. 
Рокі насупилась:
 — А що сталося?
Санта опустив очі:
— Сила… пропала. Частинка більше нічого не дає. Ні голосів, ні світла… Я навіть не відчуваю її тепла. Наче вона… вмирає.
— Але чому, це ж нескінченна енергія? — запитав Мазур.
Санта не встиг відповісти бо двері бару грюкнули так, що неоновий напис над входом замиготів і впав.
До зали увірвалася група головорізів. Важкі куртки, перекошені пики, очі — холодні й дуже злі. У всі замовкли: сміх стих, келихи завмерли, а музика зупинилась. 
Один із них витріщився на Санту.
— О-о-о! — заверещав він. — Он він! Хапай його!
Санта побілів швидше, ніж його борода, і миттєво пірнув за Рокі, вчепившись їй у спину.
— Не віддавайте мене! — прошепотів він панічно. — Я сьогодні без магії! І без плану!
Рокі кліпнула.
— Серйозно?..За мною сховався !?
Боб закотив сенсори.
— Ну от, — сказав він флегматично. — Знову почалося. Я ще навіть не допив.
— СТОЯТИ! — заревів один із бандитів і перевернув столик, що дуже розізлило п'яних пілотів, на футболках яких було написано “Автолюкс” 
І бар вибухнув.
Хтось кинувся під стійку, хтось — навпаки в бій. Полетіли келихи, замахались кулаки, десь вибухнув ядерний коктейль як у Боба, і повітря наповнилося запахом бензину та паніки.
Мазура зістрибнув зі стільця.  Такі моменти він любив. Коли не треба думати, говорити, пояснювати. Лише діяти.
— О, ну нарешті, — видихнув він і всадив кулак в щелепу нападника так, що той відлетів у стійку. — Я вже почав нудьгувати.
Рокі скрикнула — тонко, майже невинно.
— Гей! Обережніше! — вона відступила на крок… і в ту ж мить вдарила коліном між ніг іншому бандиту. — Ой. Вибач. Рефлекс.
Той згорнувся з хрипом.
— Я ж дівчина, — додала вона, з невинними очима підіймаючи з підлоги пляшку. — Я так захищаюся.І пляшка розлетілась об чиюсь голову.
Абрахам  зостався сидіти за столом і попивав своє віскі наче нічого не відбувалося.
Боб тим часом уже ввімкнув режим агресії 
— Чудово, — промовив він саркастично. — Бійка. Бар. П’яний Санта. Про що ще можна мріяти на Різдво.
Він випустив розряд, і ще один бандит з криком впав, димлячись.
— Для протоколу: — додав Боб. — Я застосовую мінімальний рівень насильство.
Санта ж пищав і ховався за Рокі, тримаючись за її куртку.
— Не віддавайте мене! Я ще хочу жити !Мені лише 5 тисяч років 
Мазур обернувся, змахнувши кров з губи.
—Звісно не віддамо —  Ти нам гроші винен!
— Так! — випалив Санта. — Багато!
Мазур усміхнувся ширше.
— Команда! — гаркнув він, вдаряючи ще одного нападника ліктем. — Забираємо Санту. Він наш фінансовий актив.
— Актив, який пахне віскі, — буркнув Боб. 
Рокі метнула оком на Мазура.
— Ти ж розумієш, що я тікаю не через нього?
— Звісно, — хмикнув він. — Через гроші.
— Саме так, — кивнула вона серйозно… і вкрала з кишені бандита гаманець. — Абрахам встав зі стільця й одягнув свій капелюх.
— Панове, пропоную залишити це миле різдвяне побоїще, — мовив він. — Поки воно не перетворилося на трагедію зі страховими наслідками.
Мазур повернувся до Санти. — Бігати вмієш?
— Якщо за випивкою, то так!
— От і чудово.— вигукнув Мазур.
Вони рвонули до виходу, залишаючи за спиною крики, стогони й розбиту ілюзію свята.