II

У двері гучно та настирливо постукали. Я саме стояв перед дзеркалом вглядаючись у своє відображення – рівний тонкий ніс, в міру тонкі вуста, широкі вилиці і продовгувате підборіддя. Широкі залисини, які стали формуватися, коли я ще був юнаком, робили мій лоб великим і покатим. Моя зовнішність ніколи не була презентабельною,  усе чим я пишався це очі – вони були наче дві вуглини і їхню красу завжди відмічали жінки. Утім особливої популярності серед жіночої статі я не мав. Зазвичай вони хотіли зі мною просто дружити і називали мене дуже хорошим. Пам’ятаю, як у роки студентства не міг втямити їхньої логіки – я хороший, але закохуються вони у відвертих падлюк. Моя Наталка певно добряче натерпілася від попередників, бо тільки розгледіла мою «хорошість» одразу потягла мене до РАГСу. Живемо вже слава Богу понад 15 років.

У двері ще відчайдушніше загрюкали. «А роки мені таки додали певного шарму та харизми» – відмітив я, ще раз оцінююче оглянувши своє відображення і пішов назустріч клопотам. Візити у таку годину не могли обіцяти нічого доброго…

- Борисе Петровичу, дорогенький, ходімте до нас. Івану зле – тиск! Боюся, щоб не помер сердешний…

- Оковиту вчора пив?

- Та пив, чорти б його ухопили. Пив. І прошу його старого дурня і кажу йому, а він мені - «та я ще тебе стара карга переживу».

Я схопив свій саквояж з медикаментами та тонометром і вийшов на двір.

-Чекайте Зіно, поїдемо мотоциклом – так швидше буде, - і викотив свій старенький триколісний агрегат на запилену сільську вулицю.

У хаті Процюків стояв стійкий й самогонний перегар. Господар лежав на дивані і трохи демонстративно тримався за серце. Я зміряв тиск і дав пігулку аби його понизити. Ситуація не була критичною, бувало й гірше, але часті перебої з тиском можуть зіграти з цим чолов’ягою поганий жарт.

-Іване Йосиповичу, як ви не втямите, кожна ваша пиятика може бути для вас останньою. Така гіпертонія це дуже серйозно. А ви ось так нерозумно, безвідповідально…

Ще кілька хвилин я по-дитячому сварив свого постійного пацієнта, а тоді став збиратися додому. В сінях мало не лоб у лоб стикнувся з хазяїновою донькою – Мариною. Вона саме вносила повні відра води і мало не розлила їх через мене.

-Доброго вечора. Вибачайте Марино, не побачив вас…

-Та дарма, то я не гляділа куди йду, - відповіла вона опускаючи долу очі.

Коли я поглянув на дівчину то відчув, що на мене наче вилили оте відро холодної води – її серцеподібне обличчя обрамляла коротенька зачіска, здається зараз її називають «каре».

-Ти навіщо свою косу відрізала? – зірвалося у мене з язика.

Марина зблідла, глянула на мене очима затравленої тваринки і кинулась геть з хати. Я вийшов за нею на подвір’я, але через нічний морок не мав уявлення куди вона побігла, тож сів на мотоцикл і поїхав геть. Додому не хотілося – мені треба було поміркувати на самоті. Щось у цій ситуації мене насторожило, але я до кінця не міг збагнути, що саме. Єдиним місцем де я міг побути у безпеці і наодинці був мій робочий кабінет, тож додавши газу я попрямував туди.

Скільки часу я зміряв кроками свій кабінет годі й згадати, але в якусь мить відчув головний біль, який посилювався з кожним моїм поступом та зрештою досяг такого апогею, що скоріше всього я втратив орієнтацію у просторі і часі, бо як ще пояснити, що отямився у комірчині в якій зберігалося моє нехитре медичне обладнання. На годиннику було близько третьої години ночі і я доклав чимало зусиль, щоби підняти своє тіло з підлоги. Мій правий бік нестерпно пік, очевидно втративши свідомість, падаючи я зачепився за металеву шафку.  Не бажаючи створювати зайвого шуму я лишив мотоцикл поблизу місця роботи і наче побитий долею кіт побрів додому,

На ранок перше, що мені кортіло зробити – це поговорити з Тетяною Корнієнко. Я мав до неї кілька серйозних питань і дуже розраховував на її відвертість. Мені пощастило зустрітий її на дорозі неподалік дому – відтак не довелося вигадувати причин візиту для вкрай цікавих сусідів.

-Доброго дня, Тетяно! Маю до тебе кілька питань.

-Яких?, - було видно, як дівчина знітилася і ніяк не очікувала нашої розмови.

-Твоє волосся, ти його сама обрізала?

Тетяна мовчала, наче набрала у рота води.

-Нуж бо Тетяно, відповідай. Це вкрай важливо!

-Ні. Це зробила не я.

-Це він?

-Так.

Я підозрював це відучора і в той же момент усіє душею прагнув, щоб це була лише гра моєї хворобливої фантазії.

-Ти товаришуєш з Мариною Процюк?

-Ми знайомі, але дружби не водимо. А що з Мариною, щось сталося? – очевидно цікавіть стала брати гору і Тетяна стала сама задавати запитання.

-Маю здогад, що вона втрапила до тієї ж пригоди що й ти…

-Це не моя справа. Я пережила той жах і не хочу до цього повертатися, - раптом відрубала дівчина і вже хотіла йти.

-Стій, - сказав я суворіше ніж сам очікував. – Тепер це наша спільна справа. Не забувай, що поки про це ніхто не знає, але я маю повне право звернутися до міліції і тоді розголосу не уникнути. Ти розумієш, що постраждати можуть і інші дівчата? Значить так, ти маєш влаштувати нам трьом зустріч. Нам потрібно з нею поговорити.