Глава 4

Ми з Лео вийшли надвір та вдихнули свіже морозне повітря. На щастя, ніяких опадів не було і не намічалося. А це означало, що я здужаю невелику прогулянку до зоомагазину.

За Лео я не хвилювалася. Він йшов поруч, як песик на повідку. Єдине, що мене хвилювало, це можливість зустріти по дорозі собаку. Ну, не любив мій пухнастий друг цих тварин, хоч і ділив із таким квартиру.

- Поки ти мрієш, я помру від виснаження, - почулося бурчання кота. - Тут холодно. Отже, мої лапки швидше замерзнуть. І я впаду посеред шляху від слабкості та виснаження. І будеш жаліти, що не нагодувала та повільно шкульгала.

- Щоки перед такою сумною тирадою треба було втягнути, - не втримала я сміх від промов мого улюбленця.

Це треба було, лише, придумати! Непритомний він впаде. І це при тому, що ветеринар давно радив обмежити його раціон, щоб у нього не почалися проблеми із серцем. Але не могла я обмежувати ці янтарні голодні очі, які постійно ходили за мною по квартирі.

Зрозуміло, я йому це не сказала. А, просто, повільно побрела стежкою, намагаючись правильно ставити милиці.

Було це ще тим випробуванням. Особливо, з огляду на те, що Лео крутився весь час у небезпечній близькості.

На щастя, до магазину ми дійшли без травм.

- Зараз ми увійдемо і ти мені даси понюхати кожну упаковку, - скомандував кіт перед входом до магазину.

- Як ти собі це уявляєш? - обурилася я.

- Мені все одно, - кіт підійшов до дверей. - Я кіт. І я не вмію уявляти.

- Якщо чесно, ти ще маєш не вміти говорити, - зауважила я. - Але це тебе не турбує.

- А чому це має мене хвилювати? - кіт акцентував увагу на займеннику. - Це ти з котом розмовляєш. Задумайся. Ти, на відміну від інших, можеш чути кота. Отже, і це проблема твоя. Тому припиняй філософствувати, і пішли корм купувати.

Я розгублено дивилася на свого пухнастика. Мало того, що він мені накази дає. Вирішив ще й висловитись так про наш діалог.

Але злитися я на нього не могла, тож відчинила двері та увійшла з котом до магазину.

- Хто це до нас завітав? - розпливлася в посмішці продавщиця.

На щастя, сьогодні була зміна у дівчини, яка обожнювала тварин.

– Лео перестав їсти корм, який ми йому регулярно купували, – спробувала я пояснити нашу ситуацію. - Чи можна дати йому продегустувати щось нове?

- А якому смаку він віддає перевагу? - дівчина нахилилася, щоб погладити кота. - Курочці, телятині, кролику чи рибці?

- Маша, врятуй мене від цієї наполегливої тітки! - Лео ухилився від рук продавщиці. - Мало того, що дозволила собі порушити мої особисті кордони. Вона ще й безглузда. Вірить, що є все те, що вона перерахувала. Скажи, що я хочу соковитий корм без ароматизаторів, барвників, консервантів, підсилювачів смаку та пальвомої олії.

Я подавилася від сміху після такого переліку.

- Нам щось соковите і більш натуральне, - промовила я, намагаючись упоратися зі сміхом.

Дівчина на мене здивовано подивилася, знизала плечима та продемонструвала кілька консервів.

Мабуть, її здивував мій гучний сміх.

- І що мені пробувати? - невдоволено проскулив Лео. - Банку гризти?

– Ми візьмемо все по одній! - озвучила я ідею, яка з'явилася в голові. - Яку він обере, ту згодом і купимо.

- А решту самі з'їсте, бо я псувати шлунок неякісними недоїдками не збираюся, - тоном царя заключив Лео.

- А що йому не сподобається, віддамо псу, - поправила я кота. - Ну, а якщо нічого не підійде, доведеться його годувати яловичими обрізками.

- Мене зараз знудить! - вигукнув кіт і почав видавати специфічні звуки.

Довелося мені швидко розплатитися, причепити пакет до милиці і швидко покинути магазин.

- Маша, ти дуже дурна, - кіт побіг уперед.

- А ти дуже нахабний, - невдоволено відповіла я. - І куди зараз поспішаєш? Мені важко йти!

Але кіт мене не слухав. Він побіг у бік сміттєвих баків, ігноруючи мене повністю.

Довелося прискоритися на милицях, що здавалося неможливим. Вони були незручними та громіздкими. А пакет, повний залізних банок, відчутно бив мене по нозі.

Здавалося, кіт спеціально так поводився, щоб помучити мене. Але зменшувати темп я не могла, хвилюючись, що він може зустріти собаку і злякатися.

Я кликала його і просила повернутися, але він не змінював своїх планів. І незабаром зник у купі сміття.

- Лео, повернися! - кликала я його. - Ти, і так, вже заслужив похід до ванної!

Але кіт продовжив мене ігнорувати. А йти на милицях я більше не могла. Просто, вмостилася на найближчій лавці і почала вдивлятися в купу сміття, сподіваючись побачити свого кота.

І невдовзі цей наглий товстий кіт з'явився на купі сміття і попрямував до мене, щось несучи в зубах.

Першою думкою було, що він упіймав мишу і поспішає мені її продемонструвати. Але чим ближче він наближався, тим більше у мене виникало запитань.

Але тільки коли він підійшов досить близько, я зрозуміла, що він у зубах несе кошеня.

Лео підійшов до моїх ніг і відпустив руде кошеня, якому було не більше десяти днів. У малюка, навіть, очі ще були не до кінця відкриті.

- Що дивишся? - Лео штовхнув чолом мене по нозі. - Підіймай дитину і неси до хати.

- Але в мене руки зайняті милицями, - розгубилася я.

- Тоді, клади до кишені, і пішли. Йому дуже холодно.

– А потім що робити?

- Вилікувати, відгодувати та вирощувати.

— Але ж у нас і так дві тварини.

– Там, де два. Там і три. Більше того, раптом, це моє кошеня? Він навіть схожий на мене.

- Лео, а ти нічого не забув?

- Походи до ветеринару не один кіт не забуває! Але це може бути мій якийсь правнук. А своїх кидати не можна.

- Як ти його знайшов?

- В мене слух гарніший за твій в кілька десятків раз. Й годі базікати. Підіймай його, і пішли додому. Тобі ще за такий вчинок доля подарунок зробить.

- Купу на порозі?

Я похитала головою і підняла дитинча, яке ледве пищало. Звичайно, я б у будь-якому разі віднесла його додому. Але залишати кошеня у себе я не планувала.