Глава 3

Наступного ранку я прокинулася досить пізно. Мабуть, чоловік не став мене будити і тихо втік на роботу, поки я насолоджувалася солодким сном.

Розбудила мене гучна тужлива пісня. І не розуміла я, що більше мене здивувало: те, що співали дуже фальшиво, чи те, що я так виразно чула незв'язні слова цієї музичної композиції.

- Живемо з другом сумно біля миски порожній, у Макса дружина є, а я зовсім самотній! – завивали сусіди.

- Гей, тихіше! - я постукала гіпсом по стіні. - Хворі люди спати намагаються, а у вас зранку душа співає!

На жаль, від моїх дій нічого не змінилося. Хіба що слова змінилися.

- Жити без сосисок і сала тужливо, купив би хтось м'яса і трішечки сиру, - продовжувалися рядки з найжахливішим вокалом, який можна було тільки уявити.

Розуміючи, що вже не засну, я встала і пройшла на кухню, де хотіла поставити каву. Але так і завмерла на милицях у коридорі біля відчинених дверей.

На кухні сиділи обидва наші улюбленця біля миски і дивилися в неї уважно, чекаючи сніданку. Але мене здивувало інше. Пісня стала гучнішою.

- Ось, Машка прокинулась, нас годувать не летить, помремо разом з Максом, хай її совість гнітить! - Лео підняв нахабну морду і подивився на мене. – Прокинулася? Годуй, давай! Ми ще дві години тому мали поїсти. А цей годину тому мав погуляти. Тепер у тебе сюрприз у коридорі. Ну якщо так його можна назвати.

- Лео! - вигукнула я так голосно, що Макс втік відразу в кімнату. - Ти знову розмовляєш!

- А ти знову дивуєшся, - кіт стрибнув на стіл і глянув на мене уважно. — Настав час звикнути, що дах у тебе так часом їде, що ти крім його скрипу, ще й тварин чуєш.

- Але чому, аж, зараз? - я сіла за стіл і тепер прямо дивилася на кота. - Я стільки років сумувала за розмовами з тобою.

- Нічого не відповім, поки страждаю від голоду, - кіт обернувся до мене спиною і втупився у вікно.

- Чого ображаєшся? - я обійшла стіл, щоб подивитися в цю зухвалу морду знову. – Я, хоч, раз залишала вас голодними?

- Якщо я перелічу всі ті дні, коли ти вважала, що я ситий і веселий, тебе совість з'їсть швидше, ніж сусідський кіт Васька проковтнув дохлу мишу, - кіт знову обернувся і тепер уперся поглядом у стіну.

- Годуй, інакше нічого доброго не буде! – розпорядився кіт. - Між іншим, ти мені давала обіцянку, що я завжди ситим буду і житиму в теплі.

- То що з цього неправда? - зрозумівши, що кіт не поспішає спілкуватися, я полізла в шафку, де зберігалися корми для наших улюбленців.

- По-перше, щонайменше раз на місяць я вмираю від голоду, через те, що ти десь затримуєшся, - почав перераховувати кіт. - По-друге, я люблю, коли в кімнаті так тепло, що можна спати на спині. А доводиться згортатися комочком. А по-третє, ти нічого не казала про те, що мені доведеться ділити територію з блохастим псом.

- Мені здавалося, тобі подобається Макс, - я покликала пса, який не ризикував з'являтись мені на очі. - Ви разом граєте, спите. До того ж, ми його регулярно обробляємо від паразитів.

- І мене з ним за компанію, - пробурчав кіт. – А я, між іншим, на відміну від нього, маю більш розвинений інтелект. І не відвідую вулицю. Що мені не подобається. Ти давно перестала мене носити у рюкзаку для котів.

- Це тому, що голодуючий кіт уже важить десять кілограмів, - зауважила я. - Ну все. Спускайся. Миска повна.

Кіт не поспішав ворушитись, на відміну від пса, який із завидною швидкістю поглинав свій сніданок. Лео довго дивився у стіну. Потім поволі розвернувся. Підійшов до краю столу і нахилив голову, щоб роздивитись вміст миски.

- Знову сухарі? - невдоволено простяг кіт.

- Які ж це сухарі? - я підняла миску кота і наблизила її до морди рудого улюбленця. –
Твій улюблений корм преміум класу для стерильних котів.

- Ти цим мене ображаєш, - зашипів Лео. - Мало того, що я втомився гризти ці коричневі камінці. Так, вони щоразу нагадують мені про те, що ви зі мною зробили.

- Ну, тобі стало краще, - я спробувала виправдати свої дії. – Не нервуєш. На подвір'ї ні з ким територію ділити не треба. Спиш вдома днями.

- Нудно! – закричав кіт. - Ходімо, виберемо мені нормальний корм. Я більше ці сухарі їсти не хочу.

- Але я не зможу, як раніше, носити тебе, - зауважила я. – Мало того, що вадко. В мене травма м’язів.

- Хто сказав, що я хочу тулитися в тому рюкзаку, - Лео почав шкребтися в коридорі. - Пройдемося пішки. Хоч, свіжим повітрям подихаю. Інакше задихнусь після витівки Макса.

Згадавши, з чого почалася розмова, я поспішила прибирати свіжі пірамідку. Точніше, намагалася не дуже повільно рухатись через гіпс.