Глава 1

На календарі було лише третє грудня, а я цілий ранок прикрашала залу до Різдва та Нового року.

Здавалося, це було зарано. Але мені дуже хотілося принести до нашої хати, хоч якусь радість. Адже, вчора після роботи я вкотре відвідала лікарню. І дізналася, що плід, як і минулого разу, не прижився.

З Іллею ми вже жили п'ять років. І останні два роки, не зумівши народити спадкоємця, наважилися на ЕКЗ. На щастя, прибутку від ресторану чоловіка на це вистачало. Ось, тільки, навіть це не допомагало. А мені так хотілося пізнати радість материнства. Звісно, ​​можна було й усиновити. Більш того, у дитячій лікарні працював друг Іллі. І міг допомогти знайти здорову дитинку. Але мені так хотілося відчути ці чарівні рухи дитини в середині себе, про які всі говорили. І дізнатися, що відчуває мати, коли годує малюка груддю.

Уночі я проплакала в подушку майже до ранку. І сьогодні вирішила спробувати підняти собі та чоловікові настрій, прикрасивши квартиру. Поки він був на роботі.

Я поставила ялинку просто перед вікном, щоб Ілля, повертаючись з роботи вночі, побачив з нашого вікна яскраві вогники вбраної новорічної красуні.

Під ногами постійно плутався собака на ім’я Макс. А мій улюблений кіт Лео намагався поглинути якнайбільше мішури, яку я вішала на ялинку.

Тільки й встигала діставати з його пащі блискучі прикраси, якими він давився.

- Лео, ти ж мудрий дорослий кіт, скільки можна? - примовляла я, відбираючи у нього прикраси. - Он, пограй ялинковими іграшками. Поганяй ось ці кульки.

Я вибрала кілька пластикових іграшок і покотила їх по підлозі.

Кіт неохоче провів їх поглядом і знову стрибнув у коробку, де лежав новорічний дощик.

Сподіваючись, що з моїм рудим улюбленцем нічого не станеться, я продовжила прикрашати ялинку. Але коли я почала вішати гірлянду, з коробки почувся приглушений кашель.

Мій упертий рудий красень таки подавився.

Я полізла до Лео, намагаючись не перечепитися через Макса, який продовжував плутатися під ногами. Але, таки не впоралася, і впала посеред підлоги.

Нога відізвалася диким болем, від чого по всьому тілу пішло тремтіння. А кіт продовжував кашляти.

Довелося мені повзти до коробки, щоб урятувати мого улюбленця. Але він продовжував кашляти, хоч я вже й очистила його рот від мішури.

Треба було везти кота до ветеринара, хоч я так і не могла підвестися.

Не знаючи, що робити, я зателефонувала в швидку.

- Ще раз, - промовила до телефону диспетчерка. - Ви волієте, щоб ми зараз відірвали від роботи наших співробітників і надіслали вам машину, щоб ви вилікували свого кота? Ви знаєте, що телефонуєте в лікарню для людей?

- Але я вивихнула ногу і не можу ходити, - жалібно промовила я, погладжуючи кота, що голосно кашляв. – А він може задихнутися. Будь ласка, мені потрібна допомога, щоб допомогти моєму улюбленцю.

- Не морочте голову! – прокричала дівчина. - Якщо ще раз зателефонуєте, ми до вас відправимо машину із психлікарні. До старого Нового року отримуватимете допомогу в закритому закладі.

- Собі таке викличте, безсердечна дівчина! - вигукнула я і вимкнула телефон. - Що ж, Лео, доведеться викликати таксі.

Так я й зробила. І, хоч, на ногу, як і раніше, наступати не могла, я вирушила до ветеринара. На щастя, бачачи мої страждання, і слухаючи кота, який безперервно кашляв та чхав, водій допоміг мені дійти до кабінету. І вмовив чергу пропустити мене, посилаючись на передсмертний стан мого улюбленця.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїв мене ветеринар, як тільки я опинилась у кабінеті та розповіла, що з твариною. – Ми зараз очистимо йому дихальні шляхи, промиємо шлунок із кишечником. І буде ваш котик знову здоровий.

Здавалося, Лео зрозумів, що на нього чекає. Він протяжно загарчав і почав замахуватися лапою на лікаря, щоб подряпати його.

Але до таких буйних пухнастих пацієнтів у клініці були звичні. І провели всі потрібні процедури під голосні протести котика.

Після того, як Лео був готовий, я викликала того самого водія, щоб відвіз мене до лікарні, де мене нагородили гіпсом і звільненням від роботи, аж до Нового року.