Розділ 6

Наші герої й не зчулися, як минуло вже пів року. Димок став зовсім поважним котом, дівчатка закінчили ще один клас, а в Шамі з’явилися нові кошенята.

Хоча він був домашнім котом, пухнастому було цікаво досліджувати нові місця, вивчати запахи й знайомитися з іншими тваринами. Та щовечора він обов’язково повертався назад до своєї дівчинки.

Якось одного чудового дня Димок вирушив на чергову прогулянку. Спершу він швидко минув знайомі місця, а далі пішов повільніше, уважно обнюхуючи нову територію. Кіт ішов дорогою, потім звернув на ґрунтову стежку, а згодом — ще на одну… І раптом впізнав своє старе подвір’я.

Обережно він підійшов ближче та оглянув усе навколо. Все було майже так, як колись: кури греблися, гуси метушилися, індичка пильно стежила за порядком, а Дада спокійно лежала біля своєї будки. Корову, мабуть, уже повели пастися.

І раптом на нього нахлинули спогади — про горище, про дитинство, про маму. Він хотів зайти й привітатися, але боявся: а раптом його тут уже забули? Раптом сприймуть, як чужого? Тож стояв і не наважувався наблизитися.
Котик уже хотів повертатися, як раптом побачив її…маму.
І тут не зміг стриматися — просто побіг назустріч.
— Мамо!.. — тихо м’явкнув він.

Шамі зупинилася, насторожилася. Потім придивилася, вдихнула повітря — і впізнала свого Димка. Вона теж підбігла до нього, і вони ніжно потерлися лобиками.

— Мамо, мамо… Я тоді пішов на полювання і загубився. Але мене забрали в сім’ю, і я тепер там живу, — поспіхом розповідав він. 
— Я знаю, маленький, — спокійно відповіла мама. — Я знайшла тебе. Бачила, що ти в надійних руках. Я часто приходила і спостерігала, як ти ростеш…
— Я хотів повернутися, але боявся знову заблукати, мамо…

Вони знову терлися лобиками, вдихали знайомий запах і, перебиваючи одне одного, ділилися своїм життям.

Коли вони підійшли до горища, у Димка майнула здогадка. Він поглянув на маму. Та, як завжди, несла в зубах впольовану мишку.
— Ходімо, — тихо сказала кицька й легко застрибнула драбиною нагору.

А там, у теплому гніздечку з сіна, сиділи кошенята — маленькі, смугасті, схожі на неї. Димок подивився на них, потім на маму… і раптом зрозумів. Він уже дорослий.

І, мабуть, добре, що опинився в тій сім’ї, де про нього так дбають. Адже тепер у мами були нові кошеня і нові клопоти. У неї було інше життя, яке теж потребувало її любові.

А кошенята, побачивши незнайомого кота, насторожилися: настовбурчили шерсть, а найбільший котик навіть зашипів.
— Спокійно, малята, — лагідно мовила мама й лизнула одного в лобик. — Це Димок, ваш братик. —  Говорила вона спокійно, але малеча все одно почувалися насторожено.

Щоб не тривожити їх, кіт спустився вниз, до Мальви. Він оглядав знайомі місця — і йому здавалося, ніби цього всього часу не пройшло. Наче він знову маленьке кошеня, і мама поруч.

За мить до нього спустилася Шамі. Вона віднесла здобич і мала знову йти на полювання. Тож вони вийшли разом на вулицю.
— Приходь до нас, тепер ти знаєш дорогу, — сказала кицька.
— Добре… Дякую. І ти приходь, — тихо відповів він.
— Я чужа на тому подвір’ї. Твої господарі не зрозуміють.
— Мабуть… — відповів Димок, подумавши що її зауваження логічне.
— Бувай, моє кошенятко, — лагідно сказала мама й торкнулася його лобом.
— Бувай, матусю, — відповів він, вдихаючи її запах. Він намагався запам’ятати і зберегти цей запах на все життя.

Вони більше не були поруч. Але це не означало, що вони перестали бути разом.
Бо справжня любов — це коли навіть на відстані хтось залишається твоїм домом. ))