Розділ 5

Минали дні. А наш котик, як відомо, не вмів сам умиватися. І, звісно, його довга пухнаста шерсть за декілька днів стала зовсім брудною, неохайною та втратила свіжість.
Дівчатка теж це помітили. Як вони не намагалися показати малому, як мити лапки й умивати мордочку, Димок нічогісінько не розумів. Тож довелося вдатися до крайніх заходів — мити його теплою водою з милом.

Котика завжди вмивала мама своїм язичком, і він ніколи не купався у воді з милом. Тому для нього це була справжня пригода.

Дівчатка винесли на вулицю тазик із водою, взяли рожеве пахуче мило. Обережно підняли пухнастого на руки, трохи гладили, заспокоювали… Але настав момент купання.

Щойно Димок відчув лапками воду, він з усієї сили вчепився всіма чотирма кінцівками в край тазика, відчайдушно пручався й не давав себе намочити. І хоч дівчатка дуже старалися, у них нічого не виходило. Тоді вони вирішили поливати його зверху: одна тримала, інша мила. І з часом їм таки вдалося довести справу до кінця.

Та позитивним результат був лише для дівчаток.
Щойно котика витерли рушником і випустили, щоб він сохнув на сонечку, малий миттю побіг у пісок і почав обтиратися об нього, викручуючись на всі боки. Дівчатка були шоковані:

— Ну ні! — вигукнула Наталя.
— І як нам його помити? — безсило опустила руки Мілана.
— Давай подивимося, що буде далі, — заспокоїла її подруга.

І справді, витершись об пісок і позбувшись залишків води та мила, котик спокійно пішов грітися на сонечку. І  хоча таким довгим та складним способом, зрештою малий став чистішим. А пісок з часом обтрусився.

— Не хвилюйся, наступного разу щось придумаємо, — запевнила Мілана.
— Може, він усе-таки сам навчиться вмиватися… Бо щоразу проходити через таку процедуру — сумнівне задоволення. А взимку він що — в снігу буде вивалюватися?

Ситуація для дівчаток здавалася безвихідною.
— Ну, а якщо знайдеться господар, нехай він і навчить Димка вмиватися, — зрештою вирішили вони й засміялися.

Їм дуже подобалося гратися з котиком. Він був милий, лагідний і надзвичайно гарний. Усі на вулиці навіть трохи заздрили, що в Мілани такий красивий домашній улюбленець із великими блакитними круглими очима. 
А оскільки він був такий гарний, його всі любили й намагалися пригостити смаколиками.

На оголошення в газеті ніхто не відгукнувся. Тож на сімейній раді було вирішено залишити котика в себе.

Часом йшов, Димок ріс. І Шамі знову прийшла до подвір’я подивитися, як там її син. Він виглядав уже поважним і впевненим. 
— Ось бачиш, — прокаркала ворона над головою мами, — переїзд пішов йому на користь.
— Напевно, — тихо відповіла кицька, і в її голосі звучав сум.
— Та чого ти журишся? Пів року мине — і в тебе знову будуть кошенята.

І справді, ця думка трохи зігріла серце Шамі. Рано чи пізно потрібно відпускати своїх кошенят. Але коли вкладаєш у них стільки сил, часу й турботи — це дуже непросто. 
Вона не раз відпускала кошенят у нові сім’ї, і щоразу це було важко. Але вона знала, що так треба. Та до Димка вона особливо звикла. Чесно кажучи, мама навіть думала, що його ніколи не заберуть і вони житимуть удвох у їхньому господарстві.

Водночас кицька розуміла й інший бік: Димок так і не навчився полювати й навіть як слід умиватися. Зате дівчатка добре про нього дбали. У малюка була пухнаста, доглянута шерсть і ситий вигляд.
Тож вона трохи заспокоїлася.

А що ж Димок? Невже він зовсім не згадував про маму?
Звісно, спочатку йому було страшно й самотньо, і він дуже хотів повернутися. Та дівчатка добре про нього піклувалися, задовольняли всі його потреби, тож незабаром він почав почуватися майже як удома.

Не любив малий лише купатися. Води він боявся, а мило здавалося йому неприємним. Він любив, коли мама своїм шорстким язичком умивала його та розчісувала шерсть. Іноді, лежачи на сонечку, котик згадував це й тихенько сумував.

Та водночас він почувався дуже гордим. Адже жив самостійно й навіть мав власну людську сім’ю. Він відчував себе справжнім важливим котом, особливо коли до Мілани приходили друзі й кожен хотів із ним погратися.

Навіть тато брав його на руки й лагідно гладив, а мама інколи пригощала смаколиками.