Розділ 4

А на господарському подвір’ї було не так спокійно і мирно. Мама-кицька, повернувшись із полювання, виявила, що її кошеня зникло. Звісно, вона обходила кожен куточок двору. Заглядала і до курей на сідала, і до песика в будку. Та малого ніде не було. Згодом індичка згадала, що бачила, як Димок виходив на вулицю.

Тож Шамі пішла на дорогу та почала уважно обстежувати запахи навколо. За декілька метрів вона чітко відчула його запах у кущах, де він ховався від велосипедиста. Тож кицька переконалася, що він тут дійсно був. Вона ходила біля того місця, але не могла визначити, куди він пішов далі.

Вже вечоріло, господарі позакривали птахів та худобу в хліві. Відпустили собаку на прогулянку та й самі пішли до дому відпочивати. А кицька все сиділа і намагалася зрозуміти, куди дівся її синок. Вона знову і знову вдихала повітря, але найсильніший запах був лише під цим кущем. Вона не знала, що робити.

Та до неї підійшла господарська собака на ім’я Дада і порадила:
— Слухай, уже так пізно, ти сьогодні нічого не вдієш, навіть із своїм нічним зором.
— Але як я можу лишити його самого на ніч у незнайомому місці? — відповіла стурбовано кицька.
— Я розумію, що ти хвилюєшся, — відповіла песик, — але я більш ніж впевнена, що його хтось забрав до себе… Може, навіть господарі. Просто забрали його додому. Ти і я чітко чуємо, що слід тут обривається.
— Так, — тихо вимовила Шамі. — Я навіть не подумала про цю можливість.
— І навіть якщо так сталося, що йому доведеться заночувати десь на вулиці, зараз літо, і він точно не замерзне. Заховається десь у листі, а завтра, можливо, і сам повернеться додому.

Слова Дади здавалися розумними.
— Ходімо на подвір’я, — далі переконувала вона маму, — ти сьогодні нічого не їла. Ходімо, поїмо щось, відпочинемо, а вранці візьмемося за пошуки.

Хоча Шамі дуже хвилювалася за своє кошеня, однак нічого вдіяти вона не могла. Тож повернулася на подвір’я.

Минула ніч… Звісно, першою справою вона побігла до будинку людей і, щойно відчинилися двері, потерлася об ноги хазяїна, помнявкала, але водночас намагалася вловити запах Димка в будинку. Та ні в будинку, ні від господаря не пахло кошеням.

Тож кицька побігла далі — до того місця, де вона точно знала, що він був. До куща при дорозі. І тут нагодилася тітонька ворона.
— Здорова була, кицько!
— Вітаю, вороно.
— Підозрюю, кошеня шукаєш? Сіре таке, пухнасте?

Шамі наблизилася до дерева, де сиділа птаха.
— Так, так, його!
— Знаю, бачила його тут вчора.
— А куди він пішов? Покажи мені, будь ласка, — з надією просила мама-кицька.
— Звісно, ходімо, — відповіла ворона та полетіла в напрямку кам’яного шляху.

— Ну ось тут він сидів, нявкав, — повідомила пташка. — Але вже сутеніло, тому я полетіла до гнізда. Я ж уночі нічого не бачу.
— Так, розумію, дякую, — відповіла ввічливо матуся та продовжила рознюхувати. Вона дійсно відчула його запах і навіть шматочок шерсті лишився на гілочці. Але куди запах вів далі, Шамі не розуміла.
— Хочеш, я політаю та подивлюся навколо? — запитала ворона.
— Так, буду вдячна, якщо ти мені допоможеш.

Ворона жила неподалік, тому знала всі обійстя. Знала, де можна поласувати смачною вареною картоплею, де собака зовсім не проганяв її і дозволяв їсти зі своєї тарілки, а де господиня раз на тиждень залишала для птахів якісь смаколики. Тож птаха літала та уважно придивлялася до знайомих місць.

Шамі в цей час не відходила від куща, біля якого ворона востаннє бачила кошеня. Вона сподівалася натрапити на слід або, можливо, Димок і сам повернеться сюди. А може, він десь тут іще спить. Тож Шамі тихенько нявкнула, прислухалася… Але у відповідь нічого не було.

А тим часом Димок добре виспався, прокинувся — і на нього вже чекав смачний сніданок. Тож він поїв і вже хотів знову вмоститися подрімати, але дівчатка не давали йому перепочинку, бо хотіли гратися. Вони прив’язали пір’їнку до палички та водили нею по землі. Кошеня нападало на неї та кумедно гралося. Потім запускали іграшкову мишку, і вона крутилася, немов справжня, а котик ганяв за нею.

Звісно, тітонька ворона помітила кошеня та повідомила мамі-кицьці, де воно знаходиться. Шамі спостерігала з дороги за подвір’ям. Звісно, вона хотіла тієї ж миті побігти до свого Димка та забрати його додому. Але це були чужі люди, і вона боялася виходити зі схованки.

Поруч із нею на кущі сиділа ворона. Вона теж дивилася на малого, на стурбовану маму та врешті сказала:
— Послухай, Шамі, може, це навіть на користь, що він трохи побуде сам. Він уже досить дорослий, може чогось навчитися.
— Та ні, ти що. Я зараз же заберу його додому. Він навіть сам умиватися не вміє.
— Отож, — відповіла пташка.

Хоча інстинкти спонукали Шамі забрати дитинча, здоровий глузд підказував їй, що, можливо, варто залишити його тут. Про нього добре дбають. І, можливо, самостійне життя навчить його піклуватися про себе.

— Ну, я не знаю… — опустила очі кицька.
— Дай йому шанс, — підбадьорювала її ворона. — У всякому разі ти знаєш, де він, і можеш у будь-який час до нього прийти.

Шамі поглянула на Димка, який лежав і мружився на сонечку.
— Можливо, ти маєш рацію, — сказала вона та повільно пішла додому.

— То як там справи? — запитала Дада.
— Він у сім’ї через дві вулиці, — сумно відповіла Шамі.
— Ну ось бачиш, усе добре. Він живий і здоровий, і навіть у сім’ї. Краще не можна було і придумати.
— Напевно… — тихо відповіла кицька.
— От побачиш, усе буде добре. Треба ж колись його відпустити.
— Так, дякую за підтримку, — відказала вона й пішла на полювання. Їй треба було подумати та і полювати теж треба було.

А тим часом дівчатка пішли по сусідах розпитувати, чи не загубився в когось котик. Але, звісно, ніхто свого улюбленця не шукав. Та й далеко їм ходити було заборонено.
Тож вони повернулися додому з новиною, що котика ніхто не загубив.
— Хм, — замислено сказав тато.
Мама почала хвилюватися, що котика доведеться залишити в них. Вони цього не планували. А коли щось іде не за планом, мами завжди хвилюються.