Розділ 3

Якогось дня Димок прокинувся вранці, солодко потягнувся на своєму теплому ліжечку і вийшов на вулицю.
Надворі вже метушилися кури з курчатами, індики, гуси, горобці, голуби та інші божі створіння. Котик байдуже глянув на них і рушив далі.
Він обійшов усе подвір’я, але мами ніде не знайшов. Тоді зазирнув у хлів до корови, нявкнув, та у відповідь ніхто не озвався. Тож кошеня подалося подрімати в холодок біля дровітні.
Минуло чимало часу і пухнастик зголоднів. Він ще раз обійшов господарство — та мами все не було.
Тоді малий попив води, але це не допомогло. Їсти хотілося дедалі сильніше. Він скуштував зерно, яке клювали кури, але воно зовсім не припало йому до смаку. Потім пожував траву, яку щипали гуси, — та вона теж була зовсім не схожа на мишку.
Недовго думаючи, Димок вирішив сам вирушити на полювання і навіть трохи пишався своїм рішенням.
Він вийшов за ворота. Звісно, дороги не знав — нікуди далі власного подвір’я він не виходив.
Раптом повз нього промчав велосипедист. Димок злякався й шурхнув у траву край дороги. Посидівши трохи, він вирішив, що потрібно йти далі — голод не давав спокою.
Кошеня обережно вийшло на ґрунтову дорогу, але трималося узбіччя.
Невдовзі воно помітило в небі птаха. Димок пам’ятав, як мама казала ховатися від сокола, адже той може легко підхопити маленьке кошеня. І індичка завжди тривожно курликала, коли бачила великого птаха-хижака.
Тож малий вирішив перечекати під кущем.
Птах знизився й сів на гілку дерева біля дороги. Це була ворона. Кіт трохи подумав і вирішив її не боятися, тому вийшов зі своєї схованки.
Пташка уважно подивилася на нього й озвалася:
— Привіт, гуляко. Чого це ти сам тут ходиш?
— Доброго дня, тітонько Вороно, — чемно відповів Димок. — Я не гуляю. Я йду на полювання.
— На полювання? — здивовано вирячила очі птаха. — Багато ж ти тут уполюєш, на дорозі!
— Я лише йду до свого місця полювання, — впевнено сказав малюк.
— Угу… — задумливо мовила ворона. — А куди ж саме ти йдеш?
— Е-е-е… на мисливські угіддя, — відповів котик і рушив далі. Він не хотів продовжувати розмову.
Але птаха не відставала.
— Куди ти йдеш сам, питаю? Ось загубишся — будемо потім усі тебе шукати!
— Я не загублюся. Я вже дорослий!
— Може, й дорослий, але дороги не знаєш.
— Я все знаю, — вперто відповів Димок.

Ворона була стара й мудра, тож не стала сперечатися. Вона лише сіла на дерево подалі від дороги й спостерігала за кошеням.
А малий мандрівник ішов усе далі. Він перетнув перехрестя, а згодом вийшов на дорогу, викладену камінням.
Та, як і казала ворона, нічого їстівного йому не траплялося. На кущах сиділи горобці, але лише насміхалися, коли він намагався їх упіймати.

Кошеня йшло та йшло, а сонце повільно сідало.
Зрештою Димок зупинився, сів, озирнувся навколо й раптом зрозумів, що не знає, де опинилося і як повернутися додому.
Місцевість була чужа, звуки — незвичні, і жодного знайомого запаху.
Котик вирішив далі не йти. Але ставало темно, холодно й страшно.
Він тихенько покликав:
— Мяу…
Потім ще раз, трохи голосніше:
— Мя-яу…
Прислухався — у відповідь лише шелестів вітер у листі.
І ось тут малюк по-справжньому злякався. А що, як він не зможе повернутися додому? До того ж цілий день його мучив голод, а тепер ще й хотілося пити. Поруч не було його звичної мисочки з водою.
— Мя-я-у! — голосніше покликав він.
І згодом його поклик на допомогу дав результат.
— Ось, він тут, поглянь! — почувся дитячий голос десь поблизу.
— Вже так темно, я майже нічого не бачу, — відповів другий дитячий голос.
— Та десь у траві!
Котик почув ці голоси і притих. Та, незважаючи на це, дівчатка знайшли його.
— Ой, який милий! — зауважив другий голос.
— Він наляканий і голодний, — занепокоїлася перша.
— Мілано, давай заберемо його додому?
— Наталю, а якщо його хтось шукає? Якщо він чийсь?
— Ну і як його знайдуть у такій темряві? Нехай переночує в нас, а вранці з’ясуємо, чий він і куди його віддати.
Це здалося дівчатам розумним рішенням.
— Я не можу взяти його до себе — у мене песик, ти ж знаєш, — зітхнула Наталя.
Тож Мілана обережно взяла кошеня на руки. Воно було маленьке, ніжне й пухнасте. За інших обставин малюк, можливо, виривався б і дряпався, але зараз був надто втомлений, голодний і наляканий, щоб протестувати.
По дорозі дівчата репетирували, що скажуть мамі. Як вони знайшли кошеня, воно було саме, нявкало, вирішили його забрати. А завтра вже дізнаються, чиє воно і віддадуть.
Вони несли кошеня по черзі і, врешті, прийшли до Міланиного дому. У коридорі дівчата одразу почали розповідати мамі про вечірню пригоду навперебій.
— Що ж, — відповіла мама, вислухавши їх, — нехай він поки що залишиться. А завтра розпитаємо, чи не шукає його хтось. Він надто доглянутий і милий, щоб бути бездомним.
— Дякуємо! — радісно вигукнули діти.
Вони швидко влаштували малому місце для ночівлі й дали молока.
Димок жадібно пив, не відриваючись. Діти спостерігали за ним і думали, як його назвати.
— Такий сірий, ніби дим, — зауважив тато, проходячи повз.
— О, Димок! Точно! — вигукнула Мілана.
— Йому дуже пасує, — погодилася Наталя.
Усі четверо дивилися на кошеня, яке, сито наївшись, згорнулося клубочком і заснуло.